Юліан скаже: "Знаєш, Мартусю, Шевченко в свої найтяжчі години згадував кількох людей з рідної землі: це були два поляки і один росіянин".
Юліан скаже: "Жінко-друженьку! їх знищили, в кожному з них сидить сатрап-небіжчик, що колись-то дав їм маленький урок життя, страхуючи свою безпеку. У кожному з них сидить цензор, міністр внутрішніх справ, поліцейський унтер, що примусив столітнього діда підняти з вулиці осколок відкришеного кресала. Чого ти чекаєш від них? Один кульгає на милиці з світової війни, не забуваючу щоранку чіпляти до грудей чорні хрести, що приносять втіху придуркуватому Михайлові з Волинського тракту (Михайло по дві-три години танцює перед дітлахами за ці, крадені в героїчних батьків, ордени і відзнаки); другий вирішив, що за прикладом отих-о теж, єдиний серед пустельного безгоміння, творить своєму народові трагічний додаток до історії; третій оплакує, п’яний, тирана, у якого він мав честь бути на прийомі; четвертий схаменувся під завісу літ, і на його могилу ходять молоді вигнанці послухати, як ловко шкварять його сини по-чужинецькому. Облиш їх, — скаже Юліан. — Вони нещасні. Ти хіба не знаєш, що в них рак крові? Облиш їх, не згадуй. А може, я погано тебе зрозумів? Ні, справді: навіщо ти читаєш це? "Ах ви ж, брати мої, кати!" Навіщо, Мартусю?" Годі. Я вільна.
Назустріч котила бричка. Марта підняла руку.
— Прошу, ласкава пані.
— Ви не маєте замовлень?
— Замовлення, пані, годують десь до десятої ранку. А відтак шукаєш щастя.
— Я заплачу. Одвезіть мене кілометрів за двадцять, кудись у ліс. Ось вам на горілку. Я хочу поблукати, але ви змерзнете дожидаючи. Купіть собі що-небудь випити і закусити. Словом, орієнтуйтеся години на три. Коні у вас гарні, доглядаєте.
— О, коники, пані, шпаркі. Тоді сідайте, я мигцем забіжу до крамнички.
Марта вмостилась на недавно відфарбованому шкіряному сидінні. Візник пришкандибав з пакунком.
— Вйо!
— Мабуть, поїдемо в бік Винників! — гукнула Марта.
— Не чую, пані, гурчить…
— На Винники!
Візник згідливо похитав головою, потряс пужалном, і коні рушили скоком.
Чотириповерхові будинки, заводські триповерхові скопища, котеджі, квартали польських поселенців з готичними мансардними дахами, сотові забудови підмісників, халупи хуторян, нарешті поле.
Сіре. Сніг посипав ріллю, налип з надвітряного боку, чорне груддя помережане білими стебнівками — наче сіре рядно, під яким народжувалися і вмирали багато, без ліку, поколінь. Цим полем зі сходу на захід і з заходу на схід ходили орди, ватаги хрестоносців, тарахкотіли угорські і болгарські вози з шукачами теплішого місця під сонцем, кудись прямували журавлиними ключами князівські дружини. На цьому полі в розгубленості німіли ватаги завойовників, таке було розкішне, таке по-дитинному щедре. Скрипіли осями гармати, і грузли кулеметні тачанки. Тут прокладали шляхи і залізниці. Тут плакали під хрестами емігранти, що їхали за води, вмирав од підступної кулі повстанець, що, замріявшись, забув, хто він, забув про карабін і купу набоїв під дичкою, забув про право на самозахист, і його поклали з прадідівською косою в руках, відтак вчинили наругу над жінкою і кудись виселили разом з малими дітьми. Тут піднімалась курява за тими, що видивилися очі на схід, вставала за тими, хто наздоганяв сонце, делікатно думаючи, що ліпше європейська невідомість, ніж гнилий барліг поганів.
Сіріло поле. Над ним хрипкою купою билося гайвороння.
— Буде снігопад, — сказав візник.
Марта усміхнулась. Юліан відправив би візника на всі чотири вітри і, взявши за руку, поволік би її в ту сіру безвість. І хто його знає, може, вона саме завдяки цій його одвертості і майже неосудній любові до далини прикована до нього німим ланцюгом вірності і відданості? Лиш останнього разу вони не встигли повністю відчути себе дітьми життя, злившись з мовчазною і пам’ятливою довколишністю. Але Марта покохала Юліана, і він знову й знову надягав на неї шлюбний вінок якраз завдяки тому, якраз тим, що так уміє сприймати і дарувати людині, яка іде з ним, неторкану мудрість пшеничного лану, сірого поля, стрілчастого дишла "Чумацького Воза, що хилиться і хилиться помимо твоєї волі в свою соборну околицю. Юліан уміє натякнути одним словом, що це — світ, що ти його пізнаєш, що людським досвідом цей світ пізнаний ось настілечки, пізнаний, можливо, з накладом застарілих уявлень та тимчасових ідеалів, але так мусило бути заради майбутнього, так і ти зв’язуєш все, що пізнаєш, з ідеалом комунізму. Вона завдяки Юліанові побачила, уявила собі безконечність, яка не вимагала негайної пожертви. І саме в цьому була воля, саме так він відкрив їй землю, саме через це земля стала її і його землею, землею всіх істот.