— Вибачте, — повторила Марта і подала Полянському руку. — Моє "дякую" небагато важить, Гамільтоне. — Вона вперше назвала його по імені. — Вам буде вдячна уся ця закутина з накиненим на шию зашморгом. Але й від мене — спасибі. На все добре! Тепер я піду.
Жінка, сама лиш присутність якої навіювала Полянському жадобу життя, змішалася і зникла між перехожими.
Він довго стояв у задумі перед сірим фасадом міської тюрми.
КНИГА ТРЕТЯ
Глава 1
Касирка розмовляла по телефону. Я відступила від перегородки, зиркнула у вікно. "Доки триватиме цей туск, ця холодна мряка?"
— Куди ви їдете? — запитала касирка. Я назвала станцію, через секунду спохопилася, що мовила не те, але касирка подала квиток.
Прочитавши напівзабуте слово під штампом, я посміхнулась. Це навіть незле. Заховала квиток і подумала, що в тому є, певне, якась прикмета. Ні. Просто неуважність. Часто перед дверима сусідки на запитання "хто там?" відповідають: "Я".
І Марселла, і Тодосій — чужі. А як там мама, сестри?.. Що б про мене говорили, я таки ношу близьких біля серця, як рану.
— Тринадцяте купе, — каже провідник.
— Дякую.
— Ви не забобонні?
— Анітрохи. Провідник осміхається:
— Любите чоловіче товариство чи жіноче? Я здогадуюся, що переді мною базіка, і кажу:
— Мені байдуже.
Провідник бере квиток від літньої жінки, але усмішка не щезає з його лиця.
— Чотирнадцяте купе…
І більше немає пасажирів. Я радію, бо принаймні висплюся.
Од м’яких диванів тхне парфумами і тютюновим димом. Поїзд рушив. Неквапом розгортаю постіль, поглипую, як одсуваються дерева і будинки. Напливає гадка, що їду назавжди. Не можу зібрати доказів, щоб заперечити собі, лиш шепочу:
— Брехня.
Поїзд викотився за місто. Січе дощ, темніє. Заплющую очі і перед сном встигаю промовити:
— Я неодмінно вернуся.
Видно, дощ падав усю ніч. На світанку поїзд мчав мовби крізь задимлене згарище. Чи побачу з пагорбів нашу хату? Мабуть, ні, бо туман, але добре, що їду додому.
Якась станція. З коридорчика долинають голоси.
— Тринадцяте…
Таки когось підсаджує, свинюка.
До купе заходить дамочка в картатому дощовику. Поставивши в куток парасолю, весело позирає на мене, ніби хоче сказати: "Така негода, що й душу не завадило б викрутити". Ретельно витирає хусточкою щоки, їй уже сорок або за сорок. Худорлява, темноволоса, блакитноока, надзвичайно моторна.
"Конфідентка? Навряд!"
Роздвоєний, немов склепаний із двох половинок, ніс, та з виду досить приємна.
На столику з’являється пакунок з їжею.
— Боялася проґавити поїзд, не поснідала. — Очі заохотливі. — Пристанете до компанії? — Ніяково перебирає коралі на шиї. — Будь ласка, не відмовляйтеся. Ви ще, мабуть, не снідали.
— Ще ні. — Дістаю з сумочки вафлі.
— Нині не мода пригощати пасажирів чаєм. Взагалі неподобство. Залізниця стала державною, але націнки в буфетах набагато вищі, ніж за приватників. Ви львів’янка?
— Так.
— Ой, Львів, Львів!.. Навіть через сумні спогади не в стані розкохати це місто.
— Ви там училися чи мешкали?
— Мешкали. Минулося щастячко. — Дамочка сяйнула приязною усмішкою. — Татусь працював у музеї українського мистецтва. Правда, наші заощадження пішли на експонати, і на власне помешкання не стягнулися.
— Тому й виїхали?
— Мій батечко завжди хворів селом. Це те саме, що гірська недуга, коли ви, забувши світ, віддаєтеся марним мріям і бездіяльності. Батько втовкмачував і мені, і мамі, що в цю добу лиш на селі людина збереже свої моральні вартості. Коли мене спіткало горе, батько вирішив: годі, я ж казав, що добра тут не ждіть. Запроторив нас у найглухіший закуток Галичини, де тепер півні співають на три держави. В нас поляки, за Дністром румуни, а за Збручем Україна. Тільки на Різдво і на Великдень можна припустити, що це одна земля: коли за Збручем, в Ісаківцях, заводять української, потроху підспівують у нас, на Козаччині, і на румунському боці, в Пригородку. Прошу, їжте. Яка це станція? Милиця? Боже, які жахливі назви!
— А в селі ви пустили корінь, побудувалися?
— Що? — Моїй співрозмовниці запитання видалося наївним. — Ми, пані, вчительська родина й нічого не маємо. — Вона запнулася, на обличчі майнула запобігливо-винувата усмішка. — Відтоді, — вела вже менш упевнено, — як між замковими валами стали прикордонники, остаточно лишилася без діла. Офіцери добилися, щоб школу перепровадили на польську мову. За небіжки Австрії батько сподівався директорської пенсії, та довелося зайнятися бджолярством.