— З вашою уявою писати книжки.
— Наповнені побутовими анекдотами, як "Земля і доля"!
— Я починаю дещо розуміти. Анекдот посів павиний трон?
— Майже. — Дивлюся на годинник. Через десять хвилин висідати.
— Колись, — каже Оксана Скорик, — мене гнобила настирлива думка, що людство вернеться до дикунства. Ідучи з Підзамча, побачила, як працюють на фабриці: той виконує одну операцію, той — іншу, той — ще іншу. Я і тепер вірю в поступ і розумію необхідність спеціалізації. Але тоді мене це так вразило, що прибігла до батька й кажу: "Світ загине!" Кажу: "Люди?? розпочаться забезпечувати насущні потреби. Забудуть, як робиться хліб, колесо і кияня. Якщо внаслідок катастрофи підуть з димом всі набутки, книжки, посібники і рецепти — людям не вдасться відновити того, що створювалося протягом тисячоліть. І знову почнеться: хто вмітиме викрешувати вогонь, того назовуть Прометеем, новоявлений Мойсей вказуватиме дорогу по зорях, якщо на основі того, що дехто запам’ятав, вдасться зібрати книгу життєвого досвіду, то це буде Біблія, а примітивний науковий каталог наречуть чорнокнижжям". Батько мене висміяв, але мене й досі подеколи непокоїть рецидив тієї вигадки. Ось дивації: анекдот — вершина офіційної істини. На користь мого припущення підбирається доказ з іншої галузі життя. А ви куди збираєтеся, пані Марто?
— Мені зараз сходити, пані Оксано. А через годину я дома. Запросіть мене на весну до себе. Мені скортіло послухати півнів, які співають на три держави.
— Ой, від щирого серця!
Оксана Скорик проводжає мене до тамбура.
— Дякую за товариство, пані Марто. На весну справді приїдьте. Неодмінно, чуєте?
— Усього найкращого!
Не люблю озиратися, але бамкає станційний дзвін, я зупиняюся і махаю рукою: Оксана Скорик ще в тамбурі.
Поїзд відходить, як сон. Лишившись на самоті посеред дороги, я можу бути з собою одверта. Я відчуваю, що мить, яка покерувала мною, коли я купувала квиток, коштуватиме мені нервів і здоров’я. Я таких моментів оберігаюся, навіть примушую себе почати все заново, але тут я собі зрадила. Буде мені гірко. Все виходитиме не так… Боже, шепочу. Боятися чи здатися на твою волю?
Сипле мокрим снігом. До села веде бракована дорога, і коли через кілька хвилин вона починає сіріти, мені стає відрадніше. Попереду — сіра каламуть. Сірий день мого повернення. Надивившись на рідні стіни, я, мабуть, втрачу розсудливість і занапащу себе. Прикро вертатися додому після втечі, знаючи, що там нічого не змінилося.
З неба вже сіє колючими осколками. Ніде ні сліду. А мій шкарубне і припорошується… Пустельним шляхом шкандибає потороч. Голова замотана в шалю, модне пальто, поверх туфель — калоші, в шевровій торбинці пачка асигнацій. Це потороч нових часів. Колись вона дибала у свиті, несучи в лахмітті посинілу від холоду дитину. Вона полохливо смикалася до узбіччя, коли мурованкою гуркотіла бричка. А ця — неприступна, горда, не має в чому розкаюватися, і від цього їй, певно, тяжче, ніж тій, що з дитиною. Та йшла по співчуття, а ця в броні "холодного світогляду"…
Дорога падає у викопаний перед війною жолоб. Селяни з довколишніх повітів цілу зиму кленцали ломаками, видовбуючи корито цісарського гостинця, вирубували вишні і яблуні, бо цісарське розпорядження вимагало, щоб узбіччя обсадили граціозними тополями. Прислухаюся до кроків, та мені причувається, що скрегоче заступ. Може, скрипить тополя? Габсбурги відстали од північних владик. За Збручем шляхи обсаджені липами і тополями двісті років тому… Тут гарно ходити вліті. З горбка видно, як в далину біжать рядки тополь, перетинаються, розходяться, а на самому обрії мовби шикуються у стрій, і здається, що то ворота в небо… Я мріяла привезти додому Юліана. Може, навіть зволікала з відвідинами, бо не було нагоди…
Пеньок на межі ще не струхнявів. Це наше поле. На тому краї — западина і хід в печеру. Скрізь по Галичині сітки гротів. Старі люди твердять і готові битися об заклад, що це криївки з татарських часів. Під землею можна подибати річки і озера, кришталеві замки, келії з гіпсовими стінами. Але все це робота льодовика в добу зледеніння. Спершись на Карпатські відроги, крижане громаддя тануло сотні років, і воді ніде було дітися, вона свердлила землю і камінь; усі гроти сполучені з каньйонами, в яких протікають Серет, Збруч, Нічлава, Дністер… Я гадала, ми звернемо з Юліаном на наше поле і заберемося в грот. Дзінь-дзінь! У мертвій тиші б’ються об кришталь джерельні краплі…
Ні, хтось справді шкрябає лопатою. Хтось іде з нашого поля, тягнучи лопату за держак. Мені ця несподіванка не до смаку: не хочеться нікого зустрічати до самого дому.