Стефин Роман привів галайстру дітиськ: троє — Ганнині і ще Оленин хлопчик. Я не приберу способу, щоб усіх їх запам’ятати, лиш цілую розпашілі на холоді щічки і даю по злотому.
— Клич, Стаху, хлопців, — велить мама.
На скрині тільки хлібина і сільничка. Гості вмощуються на ослонах, і мама кладе проти кожного скибку хліба. Від цього обряду на мене віє духом лицемірства, але з того, як батько і чоловіки підносять до вуст присолені м’якушки, бачу, що так треба. Незбагненне "так треба" в цьому домі виправдовує все. Стах відкорковує пляшку. "Наш Стах…" Він тут на правах сина, його люблять і батько, і мама.
— Дай Боже здоров’ячка! — звертається тато до мами і, випивши, передає мамі чарку.
— Дай Боже здоров’ячка! — відповідає мама татові. Чарка переходить до мене. Я не знаю, що сказати, і бурмочу:
— Дай Боже здоров’ячка.
Тато і мама вдоволено кивають головами. "Так треба". Я несамохіть вгадала, і мені чогось стискає груди.
Мама кладе смажену капусту з ковбасою, Стах наливає татові, але чарка лишається неторканою, тато задумливо, навіть похмуро дивиться просто себе, тоді так, наче його мовчанка не викликана ситуацією, каже:
— Прошу.
Тиша супроводжує вечерю до третьої чарки. На татових щоках помітно запалилися рум’янці.
— Нарешті всі ми разом, — мовби відзначає він для себе.
— Нема ліпше, як удома, — каже могутній Антін. Батько сміється:
— Ти, слава Богу, переконався.
— Ну, він звідав того… — докидає Ганна.
Антін, мабуть, не раз уже оповідав про свої пригоди на заробітках, але всі зацікавлено слухають, бо за межі села не виходять. Я не маю підстави думати, що розповідь призначається мені. Тато лиш зрідка посміхається і поглипує на мене. Мовляв, чуєш?.. Отаке-то в світі.
… Іду з Борислава на копальні сірки. Дощ. Плентаюся серединою гостинця, бо глинка на обочині липне до чобіт. Наздоганяє фіакр. Махаю рукою: "Станьте, підвезіть". Коням — тпру!.. Якийсь, вибачте, кордупель прискіпливо придивляється до мене і раптом регоче. "Ану, — каже, — позмагайся з моїми кіньми. Як фіакр не зрушить з місця — плачу тридцять злотих". Форейтор так само регоче. Я міркую: "Тридцять злотих я не заробив за півтора місяця. Спробую". Ухопився за ресори, форейтор шмагонув коней битиськом — е, та я відчуваю, що й шестерика не пустив би. Панок мені гроші на долоню й каже: Сідай".
Розпитав, чим займаюся, звідки родом, про щось помізкував мовчки, потому:
— Хочеш заробити?
— А чого б ні?
— Даю двісті злотих місячно, а ти працюєш тільки одну ніч на тиждень.
— Що то за діло? — питаю.
— Не жіноче, звісно, — сміється панок. — Коли згода — знатимеш, незгода — бувай. Робота, попереджаю, нелегка, зате попрієш одну ніч на тиждень — і ти вільний. А минає місяць — двісті злотих. Ну?..
Оглядаю панка, чи не злодюга часом. Та ні.
— Згода, — кажу, — але гроші наперед.
Доїхали до копальні, і панок мені:
— Добре, бери ось двісті злотих, підшукай собі на хуторі квартиру, а завтра вранці навідайся до канцелярії. Гадаю, не втечеш. Знайду під землею. Я, бач, маленький і слабосильний, а б’ю боляче…
Я недовго розмірковував — на пошту, сто вісімдесят злотих надіслав Ганні. Правда, тої ночі було мені не до сну. Так мене потіпали всілякі страхи, що ледве до копальні добрів.
— Гроші перепровадив жінці? — питає панок.
— Так.
— Правильно. Ти хазяйновитий чоловік, у нас з тобою не буде суперечок.
Одвіз мене на станцію, ходимо, як якісь інженери, між платформами з сіркою.
— Зіштовхнеш ось таку штуковину з місця? — питає панок, показуючи на платформу.
— Боюся, що не здужаю.
— Звичайно, — погоджується панок. — Це нам не по силі. Платформи під вантажем ми не будемо торкати. Але порожні…
— Що порожні?..
Панок обвів поглядом захаращені платформами тупики.
— Мій форейтор буде сповіщати, коли тобі являтися на станцію, і покаже, які платформи куди затрутити.
— А якщо мене схоплять на гарячому? Панок розсміявся.
— Для начальника станції це не буде таємницею. Певна річ, що базікати не треба. Захочеш випити — не перебирай мірки. Краще купи собі пляшку горілки і випий дома. — Він дістав з кишені грудочку крейди і позначив хрестиками дві платформи. — Перекотиш їх на крайню колію. Зрештою, тут буде стрілочник, він не дасть тобі втекти з платформою на Покуття.