— Пампушки тобі вдалися, стара. Правда, Марто? Стара, бери пляшку і сідай з нами.
Мама нехотя дістає з-під лави монопольку. Це вже не жива істота, а уособлення втоми. Під час вечері ми пили з одної чарки. Тепер мама ставить на скриню три, сама наливає.
— Щоб у тебе вже якась доля була, Мартусю, — і випиває до краплини, кривиться, зітхнувши, окидає мене запитливим поглядом, тоді переводить очі на батька.
— В тюрмі її суджений, — батько відсуває чарку. — Пий, Марто. Пий за свою тюрму, за те, щоб вона нас не заторкнула.
В моїх грудях клекоче ридання, в цю мить я — дитина, що не знати чим провинилась.
— Щоб не заторкнула, — шепочу.
Батько перехиляє чарку, закушує пампушкою, потому бурмоче:
— Ну ось, ліпше позбутися сьогодні того, що має бути завтра.
— За політику? — лагідно питає мама.
— А за віщо ж іще! — майже кричить батько. — Моя донька не бандитка.
— Не треба, тату.
— А я це не для тебе, а для себе кажу. Можна, Марто?
— Воля ваша.
— Воля!.. Яка там у біса воля!..
Глава 3
Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт. Я чув свою підлість за тихий хід, і кров моя дитяча з серця капала.
А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою.
Листочок білої берези на сміттю.
Я скинув мамину сорочку. Мій дитячий світ і далеке покоління мужицьке лишилося за мною.
Передо мною стояв новий світ, новий і чорний.
Я ловився за його поли, а він згірдно глядів на мене. Як жебрак маленький.
Я занімів був з болю. І мовчав я довгі, довгі роки. Мої слова невимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний!
Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зламаного хреста на могилу в чужині!
Я найшов товаришів.
Вони погодилися з новим світом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас. Казали, що брешу.
А я рвався і падав у болото із знесилля і не уступав.
Сказали, що я брехун, іще раз. І покинули мене. А як я плакав, то мама ридала:
… не покидати було мене.
… не покидати було мене.
… не покидати було мене.
– І я лишився як корч на лугу серед поля. Я сидів посеред піль…
Мені не по силі осмислити ці речі. Мені треба як безумній побрести "хмарами своєї фантазії", можливо, моя уява вималює той образ, присутність якого я тільки відчуваю, а розмовляю наче з вітром.
Коли раненько з’являється за воротами на лижах Стефин Роман, я докладно випитую, чи можна добратися до лісу, чи видержить кріплення, скільки потрібно часу, щоб побувати в лісі і вернутися назад. Так, ще не відважившись на подорож, але вже з рухом у серці, допитується про погоду морський мандрівник-самітник. Здогадливий хлопчина розчіпляє пряжки.
— Хочете походити на лижах? — Устромляє палиці в сніг і простує між хати. — Я вас наздожену. В мене є широкі, менші, я на них стрибаю через завали на Микитиному горбі.
Батько глузливо позирає на мене і спльовує. Будь ласка, мене це не образить.
— Попроси в мами черевики, — каже батько нарешті і навіть сам іде в хату, а через хвилю показує з порога: — Підійдуть?
Черевики трохи завеликі.
— А знизу тебе не піддує?
— Пильнуйте, щоб вас не піддуло.
Батькові імпонує цей тон.
— Не барися поза десяту, підемо до Оленки. Ого, лошиця! Біжи, біжи, я зачиню ворота.
Поле мовби вкрите жмурами. Майже за півкілометра котиться темний клубок — хлопчик зі щирим веснянкуватим лицем. Я іду поволіше, незабаром ліс. Поросле молодими хащами узлісся — суцільне біле мереживо. Крок за кроком — і вже штрикають темні стрілки віток. Був мороз, проте пруги снігу на гілках відокремилися, лиш де-не-де пристебнуті і схожі на довгі наїжачені змійки.
Роман випереджає мене і прямує до алеї.
— Дивіться, дивіться, тето Марто!
Лисиця… Не відволікай мене, хлопчику. Село вмирає. Вмирає по-дивацькому, анекдотично. Я нездатна це сприйняти.
Всуціль дубовий ліс, лиш зрідка, як вартівники, на алею вистрибують ялини. Сніг жорсткий, мов битий кришталь. Я створив собі свій світ.
Праворуч мене синє поле, і чорні скиби, і білий плуг, і пісня, і піт солений.
Ліворуч чорна машина, що з червоного рота прокльоном стогне.
А в серці моїм мій світ, шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений. У своїм царстві. Питаю:
— То справді душа сидить у скалі, як злодій? Він киває і каже:
— Через сумніви, через страх… Але послухайте! Ви хіба не пригадуєте оцього: "А він стояв над ними і читав на тих тварях велику пісню великої сили; кожне слово, що мав ним говорити, взяв з їх губів, кожну думку, що мав гадати, взяв з їх чіл, кожне чувство свого серця взяв з їх серця"?