— Як же не пригадую!
І став їх серцем і їх думкою.
А як рано криваве сонце покривало то босвище, то він не відвернувся від того образу, бо мав силу.
Чорна земля змінилася у потужні тоті тварі і була обведена океаном крові і океаном поту з другого боку.
А над нею червона брила сонця, що капала кров’ю.
Не звів з цього образу очей, бо сильний був і гордий.
І ступав по своїй дорозі, а вона погиналася під ним.
Йшов, йшов…
І знов їх побачив.
Стояли лавою, як мідяні стовпи, вогонь їх палив, залізо у їх руках плакало, небо сипало на їх голови полумінь. Але вони підіймали з землі сонце…
Він перебив мене:
— Не треба ні про "їдь кривди", ні про "додатки до січкарень". Одне народилося від глухої самоти, друге — від надмірного галасу. Я відчуваю, що вас мучить. Якби нас було лише двоє з одною мукою, то ту правду, яку ми вдвох бачимо, ще не можна назвати правдою. Так же?
— Так.
— Але нас, таких, багато, отже, не слід прислухатися до потвор, які на правду кажуть — лжа!.. Що нового у Львові?
— Відкрито підпільний університет.
— Про це я чув. Мені не подобається лиш один момент у цій справі. Львівського університету ніхто не закривав. З приходом панів-поляків туди обмежили доступ галичанам, відтак заборонили викладання українською мовою. Майже те саме університет пережив при Австрії, хіба що світовою мовою тоді нарекли німецьку. Але і в ті часи було знайдено багато підпільних форм для вивчення рідного слова й історії українського народу. Ви розумієте, що фактом протиставлення нового університету старому ми порушуємо надзвичайно важливе питання: "Чи ми народ взагалі недержавний (бо світ ще не визнав польської окупації в Галичині), чи ми народ без історії, віковічні раби, які більше протестують, коли жорстокіший пан, і менше, коли пан лагідніший". Панам-пілсудчикам прислужують і "наші", і білогвардійські спеціалісти-емігранти. Не випускайте з уваги, що ці люди мають колосальний досвід. Я побоююся, що про новий університет поза його зв’язком із старим ніхто не встигне довідатися, не те що підтримати. Комуністам з Великої України доводиться докладати чималих зусиль, щоб ліквідувати наслідки "батьківської царської" опіки. Те, про що я мовлю, стосується не тільки університету. Я бачу відрубність в інших заходах. Галичани мало звертаються до того, що відбувається за Збручем. Може, я помиляюся, та чогось мене ті замахи не тішать.
— Пане Стефаник…
— Слухаю вас.
— Як ви дивитеся на село?
— Боже, наче це чарівна скринька, а ключ у мене в кишені. Село гине. Я ненавиджу кожну свою річ, бо в кожній описана людська трагедія. Я ще ні хвильки не лишався найменням "письменник". І я не хочу й не буду вигадувати становиська і взаємини якогось загальнолюдського штибу, щоб піднести наше слово до європейського ступеня, як це дехто намагається. Мені Вергілієва пам’ять непотрібна. Якщо великому світові зайві рапсодії окупації, я за тим не баную. Всі втіхи і прикрощі життя для мене з’єдналися в слові "окупація". Воно таке криваве і безмежне, що я із зусиллям ковтаю кожний ковток повітря. Я буду свій камінь різьбити.
Будуть з нього камінчики відлітати, будуть світові очі ранити, будуть вони пекучими іскрами на його шкірі…
Між іншим, я й сама задумувалася, чи варто говорити "засновано університет". Часом мені здавалося, що це повинно підкріплювати свідомість того, що треба боротися, часом думала: "Яка різниця? Головне, що університет створено, що в ньому будуть навчатися".
Я буду свій камінь різьбити…
Серед лісу глибока тиша. Мій намір написати до Стефаника чи поїхати до Русова поволі остигає. Звичайно, наша розмова виглядала б далеко інакше і надовго запала б у пам’ять, проте я цілком заспокоююся на тому, що сама вифантазувала. Зміст Стефаникової відповіді цілком відповідає і вичитаному в нього, і колись почутому з живих уст.
— Романе! — кличу. — Треба вертатися. Хлопчисько витирає шапкою піт з чола.
— Тобі знайоме прізвище Стефаник?
— Це письменник? Тітка Олена читала нам "Про хлопчика, що його весна вбила". Ми всі плакали, і я більше не можу слухати.
— Виростеш — ще раз прочитай.
— Не знаю… Страшно…
— Я не можу вдруге прочитати Шевченкові "Гайдамаки". Ти чув про цю поему?