— Не шкилюйте.
— Дай, Стаху, вогню, бо погасла люлька від доньчиної ласки. А ще лиш нічку переспала.
Стах зніяковіло осміхається. Замість очей у нього чорні плями. Треба їхати геть, бо з доброї нагоди понадвереджують печінки.
Батько тримає руки в кишенях, аби не впадало у вічі, що несе горілку. Побоявся покласти мамі до кошика. На вулиці сковзко, ще впаде стара — тоді сварка, пропав настрій на цілий тиждень, не допоможе, що мама відкупить дві пляшки монопольки: "На, втопися в ній, щоб ти згорів!"
Коли ми йдемо вуличкою, хтось чатує за кожними воротами. Батько зосереджено-задумливий, мовчки киває головою, вітаючись. До колодязя, мов на дзвін, збігаються дівчата з відрами. На леваді до нас приєднуються Антон з Ганною. Сестра похмуро-трагічна, як і вчора, зате Антон безтурботно-веселий, здоровенна добродушна дитина.
— Як у селі спалося, Мартусю? — питає Ганна. У неї під вовняною шалею — берет. — Не будили собаки? В нас що не двір — два-три пси. Часом як завалують з кута в кут, то, здається, кінець світові. — Діставши з нарукавника хусточку, вона без потреби сякається, і нас супроводжує холодний запах парфумів, ніби за помахом хусточки на дорогу впала запашна хмара. — А хто це, Стаху, зі Стефиним Іваном? Не Тарас Левчуків?
— Левчук, — підтверджує Антон.
— Як він тут узявся? — дивується Ганна. — Він же в Кракові.
— Щось нездужає, — озивається Стах. — Вже місяць дома.
Назустріч нам до хвіртки прямують Іван і статурний блондин у хутряній куртці.
— Правда, гарний? — шепоче Ганна.
Років йому двадцять п’ять, але бездоганно правильні риси обличчя і нерушкий погляд роблять його старшим.
— Тарас, — краків’янин легко потискає мені руку.
З хати вибігає Оленка і, ніби ми з цим блондином принаймні заручені, бере і його, і мене за стан і заводить до світлиці, садовить, як молодих, у самому центрі, і я бачу з виразу маминого обличчя, що так треба.
На столі проти кожного чарка, тарілочка і виделка. Нарізаний хліб, салат, холодець і м’ясна печеня — тут же (за міським звичаєм). І гості, і господарі вмощуються на ослонах. Мама сидить з опущеними очима, наче ось-ось прозвучить: "За щастя молодої пари". Комедіанти…
— Ви, звичайно, не пам’ятаєте мене, — мовить Левчук.
— Взагалі, крім родичів, нікого в селі не знаю. Стах зводиться з наповненою чаркою.
— Панове! Для моєї сім’ї цей день дуже приємний. Наша хата давно вже не приймала гостей, тим більше таких, як сьогодні: інтелігентних, поважних. Дай Боже, щоб частіше були в нас свята і зустрічі.
— Що ви робите в Кракові? — питаю в Левчука.
— Працюю у німецькому видавництві. Я вчився у Берліні, після університету мені цю роботу нараяли. Ми забезпечуємо літературою польських німців. І платять непогано, і ніхто в твої справи носа не тикає. Для життя це незле.
— Маєте помешкання? — "Свататися — то свататися!"
— Так, я купив собі три кімнати з кухнею і ванною. Хочете вірте, хочете ні, та наше видавництво володіє солідним бюджетом. Наші книжки купують і поляки. Співробітники одержують премії за додаткові тиражі.
— Що ж ви друкуєте? Левчук посміхнувся:
— Чимало такого, що польським видавництвам не дозволяє цензура. Одначе всі вже випили. За ваше здоров’я, пані Марто.
— Зичу здоров’я.
Після чарки очі Левчука солодко одвологли, він двічі підкинув собі холодцю, бадьоро захрумкав підсмажене в сметані куряче крило.
Між стіною і ослоном Оленка завбачливо лишила прохід. Поставивши перед Левчуком ще тарілку холодцю, вона зіперлася мені на плече і сказала на вухо: "Я хочу тобі щось показати і взагалі, побалакати. Але трохи згодом, коли почнуться баєчки". Її кругловиде лице палало рум’янцями, очі світилися таємничим щастям.
Коли подають вареники, я накидаюся на них, як дикунка, анітрохи не поступаючись міжнародному галичанинові Тарасу Левчуку. Вареники з картоплею. Вареники з м’ясом. Вареники з повидлом. Від вареників мені паморочиться голова, і я нишком позираю, чи всі вже в достатній мірі захмеліли, чи не роблять круглі очі, бачачи, як змітаю з тарілки.
— У Кракові є де поїсти вареників? — звертаюся до Левчука.
— Ні, — сміється він. — Якось мені самому довелося ліпити, коли скортіло.
— Ви не сходилися з тамтешніми українцями? Левчук регоче:
— Щоб мати можливість коли-не-коли трапити на теплі вареники? В Кракові наші люди гуртуються кланами, а я не почуваю себе в світі самітним і не шукаю з ними близькості.
— Ви надовго приїхали?
— На три місяці.