— Ви сказали, що не почуваєте себе самітним у світі. Отже, вас не мучить тута за домом?
Левчук перестає ремиґати і дивиться на мене такими очима, наче його щойно обдурили. Ясна річ, мої запитання страждають від грубої прямолінійності, але мені це байдуже.
— За домом в родинному розумінні я, звичайно, тужу. Але якщо ви думаєте, що в Галичині більше нашого національного духу, ніж будь-де на чужині, то помиляєтеся. В Європі легко почути і наше слово, і нашу пісню, і купити книжку українського письменника, і побувати на виставці відомого на весь світ художника-емігранта. З Кракова до Станіслава я їхав в одному купе з Орестом Руснаком. Він, між іншим, переконаний, що настане час, коли з Америки і Європи наш обкрадений люд отримає неймовірно багату спадщину.
Міжнародний галичанин Тарас Левчук…
Я наливаю у його чарку горілки. Це найпромовистіший вияв моєї поваги до краківсько-німецького видавця. Більшого мої родичі не побачать. За столом, як іскри, спалахують короткі репліки. Зараз почнуть "баєчки і ми з Оленкою вислизнемо до кухні. Завваживши, що Оленка завертає в проміжок між стіною і ослоном, я підморгую їй, мовляв, я до твоїх послуг. Проте сестра чогось прикушує нижню губу.
— За тобою якийсь чоловік, — шепоче мені.
Серце зойкає, я вся холону, а мозок пронизує дурна, нікчемна гадка: "Ти будеш винагороджена за вірність". Щось готове вихопити мене з-за столу, як кулю. Та я цілком спокійно вибираюся на середину хати, глипаю в дзеркало, оглядаюся на маму і виходжу до сіней.
"Якби в душі був перемикач…"
— Юліане!..
Плачучи, чогось пригортаю Оленку, що вийшла услід за мною, і частиною єства сходжу з дива: чого сльози в Оленки, адже вона нічого не знає і не розуміє?
Він весь у чорному, новісінькому, і все — з голки. Він веселий.
— Ти як мене знайшов? — нарешті появляються сили, щоб підступити до нього і взяти за руки.
— Я із Золочева. Марселла сказала, що тебе не було, тоді я вирушив сюди.
— Це мій чоловік, Оленко. А це, Юліане, моя сестра Оленка. — Я дивлюся на Романа, і в мене мало не зривається з уст: "А це Роман, Стефин синок; а Стефа, Іван, Ганна і Антон, тато і мама… в хаті".
Юліан поплескав Романа по плечу і засміявся:
— З Романом ми вже знайомі, він мене привів. Тепер ходімо до інших.
— Прошу, прошу, — похоплюється Оленка.
У світлиці я стаю боком до столу, щоб бачити батька:
— Тату, це Юліан, мій чоловік.
Батько зводиться раптово, ніби цього чекав, спершу простягає руку, відтак підводить очі:
— Радий вас бачити.
Мамина рука зависає в повітрі, наче треба їй щось відвернути, але теж потрапляє до Юліанової руки, і я чую: "Рада вас бачити".
Треба так чи не треба, я кажу Юліанові, щоб скинув пальто, і, акуратно згорнувши, передаю Оленці. Батько з мамою пересідають біля Левчука, а ми з Юліаном покірно займаємо їх місця.
— Вибачте, — мовить Юліан. — Найбільша незручність — перебивати людям гостину.
— Та ні? — бурмотить батько. — Ми тут всі свої. Правда, хто запізнюється, тому наливають штрафну, а хто приходить несподівано — тому три християнських.
— Майте на увазі, що після трьох у мене може вийти, як у того ведмедя: доки до меду доволокли — пообривали вуха, а доки відтягли — і хвоста обскубли.
Батько не стримав однобокої усмішки і набундючився, неначе даючи комусь одкоша: Та я і не казав, що моя донька скорчила дурня".
Стах налив Юліанові і залишив перед ним пляшку:
— Ми все-таки маємо надію, що ви наздоженете компанію. Будь ласка. Прошу.
Юліан наморщив чоло:
— Кажуть, ліпше раз заплакати, ніж сто зітхнути. А можна пом’якшити собі долю і випити з дружиною?
О, яка це для всіх переміна! Нехай дивляться, нехай думають, що спаде до голови, а я бачу новий шрам на Юліановому підборідді і маю свої помисли.
Він якийсь урочистий. Я ще не бачила його в чорному костюмі.
— На здоров’я, Мартусю.
— Дай Боже здоров’ячка, Юліане.
Він тримає перед собою чарку і про щось задумався. Я його розумію: у нас завжди, поки доходить до ковтка, не-резичимо одне одному бозна-якого добра. Всього, всього тобі найкращого, Юліаночку!
— Аж підмиває гукнути гірко!", — сміється Антон. Юліан зводиться і наповнює чарки уздовж столу. Вінще не прийнятий моєю родиною, і мені хочеться (та, мабуть, і їм), щоб це відбулося якнайшвидше.
— Як це мовиться, панове: за добрим початком діло не стає? — Юліан на мить схрещує погляд з батьковим. — Прошу вважати, що я був у цій хаті з перших хвилин гостини, і тепер моя черга побажати вам щастя і спокою.
— Дай Боже!