— Дай Господи!
— Та не до старості, а до смерті, — додає Юліан.
— Ой, пречиста наша Діво! — розчулено зітхає мама.
— За щастя і спокій!
Я хутенько накладаю Юліанові на тарілку і припрошую, щоб закусив, бо з незвички сп’яніє. Мені робиться смішно, коли набігає думка про хмільний содом під тим височенним чолом: які там поняття і контрасти можуть зіткнутися, якщо не стане контролю!..
Мама і ліктем, і коліном торкає батька, щоб проголосив тост. Стах затирає кулаком усмішку, Іван з Антоном перезираються в нерішучості, бо таки батькові належиться що-небудь сказати. "Ні, він Юліана не признає". Щось там лебедить Оленка за правом господині, далі триває напружена, водевільно-твереза пиятика. Мамині очі — сама лють, бо їй, певне, здається, що батькова впертість — це п’яна примха. Врешті-решт батько зводиться, і мама полотніє від його слів:
— Стаху і Оленко, дякую за гостину. Підемо, стара. Молодим ще можна забавитися, а нам уже не до цього.
Прощається Тарас Левчук. Оленка зі Стахом проводжають усіх за ворота. Западає мовчанка. То ось який він, батьківський етичний статут! Нібито нічого особливого не трапилося, тим часом у кожного на серці прикрість, а мені просто-таки болить у грудях. Дякую, пане-батьку.
Іван п’є чарку за чаркою. Розлючена Стефа накидає на плечі кожушину і йде не прощаючись.
— Ти коли зі Львова?
— Вчора, — тихо відказує Юліан.
— Пора і нам, Ганно, — напіввипростується Антон.
— Пора…
— Побалакаємо про політику, хлопці, — вигукує Іван. — Старий пішов, можна про політику.
— Ходи, Іване, з нами, — Антон бере його за лікоть і виводить за двері. У сінях голосний шепіт: — Іване, не осоромся. Іване, захрипиш мені…
Вертаються Стах і Оленка. І між ними перебігла кішка: Стах розгублений, Оленка сердита. Мені здається, що, якби я могла схопити мить, з якої все покотилося шкереберть, я почепила б її на груди замість хрестика.
— Погомоніть собі, чоловіки, — кажу до Стаха і Юліана. — У нас з Оленкою секретне діло.
— Я його покину? — випалює Оленка, щойно я зачиняю кухонні двері. — Дивися. — Вона перекидає в скрині плетені светри, костюми і костюмчики, вишивані пішви, килими, сувої рушників, гаптовані лейбики, корсети і показує свої руки: — Я все вмію. Я вмію зварити, спекти, виткати, пошити, оздобити. А він знає хихихоньки з молодицями, реготи з мужиками, випити, поїсти і поспати. Скажи мені, Мартусю: я негідниця? Покину, сучого сина. Я кохаю, давно покохала того хлопця, що був у нас, — Тараса Левчука. Він мене так само кохає. Ми кохаємося, і він забере мене до Кракова. Я ще мала надію… Я думала, що це божевілля, ти мені переб’єш. Та ти ж нічого не знаєш! Після того, як сюди на вивідки приїжджали агенти з дефензиви, тато звелів Ганні написати до тебе листа і запросити на бесіду. Не знайшли адреси, зате ти сама приїхала. Тут усе було викомбінувано, як по-писаному. Ми показали перед селом, що зробили тобі попередження: або ти лишаєш політику, або ми від тебе відцуралися. Мама не хотіла того, але тато її переконав. Учора зіграли одну комедію, сьогодні мали зіграли другу, тобто посватати вас з Левчуком. І я, Мартусю, його люблю (Боже, ми давно з ним близькі, щоправда, діти — від Стаха), але мене так залякали, що я готова була від нього відмовитися заради тебе і нашого спокою. О, той спокій. Якби твій чоловік за нього не випив, може б, тато оговтався. Сердешна ти моя, як тобі не пощастило! Тепер я, Мартусю, покину Стаха. Я на його очах поцілувала Левчука. Мені вже однаково… Але дітей я йому не лишу! — Вона впала на лаву і зайшлася риданням.
"Поплач, небого, стане легше…"
З сіней я чую, що Стах розповідає про "змову" Юліанові. Вертаюся до кухні за пальтами. Оленка й далі плаче. "Тобі, дорогенька, легше".
— Що каже Оленка? — питає Стах, коли я заходжу до світлиці.
— Що покине тебе.
— Це я вже не раз чув. Казиться баба. Ми всі показилися.
— Зроби мені невеличку послугу, Стаху.
— Забрати від старих твої речі?
— Так.
— Марто, хоч ти май розум. Онде вечоріє. Переспіть, завтра я дістану підводу і одвезу вас до станції. — Задумливо провадить далі: — Нині хата повністю тримається на жінці. Їй і вкрасти легше, і заярмаркує, і за двадцятий сніп не так соромно згинатися. А хто я нині? В мене ковальський фах, але в селі кільканадцять пар коней і возів з десяток. Окрім того, ковалі з колонії мають вугілля, залізо, кращі інструменти, де мені з ними тягатися. Та й тиняюся, як бовдур. Ще й чогось боюся, проста річ — на смерть перелякати. Жінка не має до мене поваги, бо хіба я заслуговую? Чим? Становиськом, розумом, винахідливістю. Цей крам не має збуту. Тут його доволі, досить лиш одного відсотка, щоб підтримувати видимість якогось життя.