— Тільки не плач, Мартусю. Гаразд, поїдемо в гори.
— Не думай, що це химера, забаганка, примха. Ти в кожному листі з в’язниці писав про мандри. Цього разу втечемо обоє.
— Котра година, Мартусю?
— Чверть на дванадцяту. А що? Юліан осміхається:
— Професійний арештант не звикне, що тепер кожна мить — його, що над ним не тяжіє камерний розпорядок. Почуваю себе розгубленим: здається, дні і ночі кудись відходять, як знайомі, котрим не знайдеться що сказати.
— Ти не бажаєш розповісти, як тобі там було? Він крутить головою.
— Коли особисті прикрощі збігаються з прикрощами багатьох сотень і тисяч — їх несила споминати?
Він опирається ліктем на коліно і затуляє долонею чоло. Я підкидаю поліна в грубу, думаю про себе: "Він не став би хизуватися втомою, як герой сумнівного образу".
— Трохи підтоптався, — бурмотить він і зиркає на мене веселими очима. — Прожени на мороз, бо впаду з лави.
— То ляж. Поклади голову мені на коліна…
— А що недоказуєш? Що я схожий на сумного і невеселого пана конотопського сотника: "Та щось спати хочеться, та куняю, куняю, куняю…" Минулої ночі не міг заснути. Я і зараз не забудуся. Лиш насувається якийсь параліч… А твій батенько — натура!
— Кинь, Юліаночку. Вибач, але починає котитися верблюжа слина. Не хочу їх знати.
– І дарма.
— Нехай. Ці люди стали вигадувати страх, щоб чого-небудь боятися. Ляж, Юліане. Я хочу дивитися в твої очі і гладити твоє волосся. Мені щось стерпає під грудьми: чи я ще вмію бути ласкавою? Ляж. І поспи, Юліаночку. Ось і добре, чоловіченьку. Ох, чоловіченьку!..
Торкаюся устами його щоки, звідкілясь зринає: "Боже, коли я встигла зачерствіти!" — але тут же мене зогріває його віддих і мені хочеться зітхнути так тихо, щоб самій не відчути.
— Поспи, рідний…
"Може, я себе розштовхую цими чужими словами?"
— Рідний…
"Ні, таки рідний. До болю рідний…"
— Спи, хлопчику. Мій кремезний, чоластий хлопчику. Я погана жінка. Я тебе не зуміла прив’язати до життя, до себе, ти стоїш над життям, а я для тебе — лиш істота, що тебе кохає. А що буде, хлопчику, коли я стану справжньою жінкою? Справжньою твоєю дружиною? Що то буде, хлопчику?!
Таємниче фіолетове надрання душила холоднеча. Сніг зашкаруб, як дубова дошка. Провідник, не глянувши на квитки, пропустив нас до вагона і для начальницького ока заходився збивати гачком кригу зі сходів. У коридорчику нас огорнув теплий сопух. Я затамувала подих і смикнула дверцята купе. А тут було як у льодівні: не зачинили віконце. Юліан спробував підняти його, одначе рами взялися кригою, і він подався до провідника розвідати, чи є ще вільні купе.
— Перейдіть до сусіднього вагона, — почула я з коридорчика.
— Встигнемо?
— Так, поїзд простоїть щонайменше дві години. Старший каже, що перемело колію. Зараз пришлють дрезину з робітниками, та, доки вони справляться, ви ще виспитеся.
Ми знайшли порожнє купе. Тут було тепло, та одразу ж вимкнули світло і довелося стелити навпомацки. Лігши, Юліан простягнув до мене руку.
— Прочитати Верлена, Мартусю?
— Ти, здається, полюбив його.
— У тюрмі мені часто причувалося, що ти читаєш Верлена, і він став для мене мовби братом. Потому я несподівано уподобав собі твою звичку настроюватися на щось віддалено сумне чи прекрасне і бубоніти:
— Я звернувся до хлопців, щоб роздобули Верлена! Вертаючись з прогулянки із тюремного двору, я продовж місяця приносив у кишені по одній, складеній вчетверо, сторінці. Чому ти не смієшся, що холодний раціоналіст Цезар закохався у Верлена?
— Бо мені анітрохи не смішно.
— А тобі тепло?
— Так, Цезарю.
— А можна перейти до тебе?
Мене обіймає тривожний щем, і таке враження, що цим щемом окутаний весь поїзд, кожна дробина холодного заліза, яке німує між завіями біля порожньої станції; що він запеленав холодне фіолетове надрання; що викликане ним дрижання передається по шкарубкому, як дошка, снігові вдалеч на всі боки.