— Бракує льоду, що порожні трубки носиш? — питає його набурмосений інвалід, стискаючи на грудях кінці жіночої шалі.
— Не льоду, а сметани, — поважно одзивається чоловічок.
— Аз якої рації носиш трубки?
— Часом питають.
— Часом!..
— Ну й що?
— Нічого.
— Отож-то.
— Та отож-то.
Юліан потрясає в повітрі пакунком старих книг.
— Ян Кохановський, — шепоче, — Григорій Павлуцький, "Нові дослідження про людський розум" Лейбніца, "Економічно-філософські рукописи" Маркса. Це неймовірно. Це те, чого мені бракувало до повного щастя. Подержи, будь ласка, я куплю паперу.
Цього разу мені довелося чекати не менше п’ятнадцяти хвилин, коли Юліан виринув переді мною, у його руках була майже така сама, як лишилася в Марселлиному помешканні, валіза. Лукаво підморгнувши, він підняв дечку: зубні щіточки, мило, рушник, олівці і зошити, інший, необхідний в дорозі, дріб’язок.
— Тепер — світ за очі, друженьку.
Ми виїхали з Тернополя, так і не побувавши у місті. Надвечір на тлі рожевого неба синіми пухлинками набухали гори. А вдосвіта ми спинилися перед мініатюрною церквою у Ворохті. Поїзд майнув в ущелину, ще гудок, і нас огорнула первісна тиша. Ми піднялися на горб.
— Ось за цю благодать я дав дефензиві підписку. — Юліан розстебнув пальто і дихнув повними грудьми. — Ти чуєш, як сокоче потік у виярку? Ми подамося далі, на хутори. Купимо гуцульський одяг, підладимося під тутешню говірку. А як добре… Як добре, коли по твоїх слідах не повзуть пси. Коли не бачиш позад себе привида. Адже за нами не стежили?
— Ні, Цезарю.
— Тут я розберуся у ваших богах, панове. Я вам розмалюю сказ духу, який ви називаєте ентузіазмом поступу. — В його голосі звучали нотки злого усміху. — Треба буде щось зробити, — додав він по паузі і пригорнув мене до себе. — Ти ж не забиратимеш у мене весь час, правда?
Над горою розросталася сонячна ясина. Мені аж плакати захотілося, так я давно не виділа сонця. Посеред неба спалахнула білим вогнем опадиста верховина.
— То Говерла, — сказав Юліан, перехопивши мій погляд.
– І ти тут зріс, між цими сивими велетнями? Юліане? Тут, у цій вічності? У цьому чистому ясному світі?.. Ти набагато щасливіший, ніж я.
Юліан пропускає мене вперед, на стежку впоперек гори. Вдалині м’яко відсвічують ум’ятини, і здається, що стежка вистелена з білого, підзолоченого пуху.
Ти щасливіший, думаю я. Ось звідки твоя самовпевненість і віра в те, що цей народ проіснує тисячоліття. А в мене не вистачає надії на п’ятдесят років. І ти більше людина, ніж я. Я продукт тривоги, знівечене дитя неладів, рафінована вбогість. Може, того мені однаково, яка в тебе натура. І взагалі мені байдуже, які там у людей звички і характери. Я бачу в кожному мерця. Бачу обгризені скелети.
— У цьому осідку немовби всі вмерли, — каже Юліан, коли стежка заводить нас на подвір’я біля похиленої дерев’яної хижі і, на мить заховавшись за ріжком, стрімко біжить угору. — Це, мабуть, чиясь літнівка. Між іншим, ми можемо зайняти її аж до весни.
— Ходімо далі.
— Так, тут заблизько від прикордонної застави. Через півгодини ми добираємося до розсипаного на пригірку хутірця.
— Вибирай, — Юліан показує на кілька хатин край лісу.
— Та, що з різьбленим піддашшям.
Юліан одсуває верхню жердину вориння і простує на обійстя. Я озираюся довкіл, і щось мене заколисує, аж паморочиться голова. Це ж… од шуму смерек, здогадуюся врешті. Міська посмітюхо, ти коли-небудь чула гомін смерек?
У вікні блимає пляма чийогось обличчя. Через секунду виходить Юліан у супроводі жвавої простоволосої дівчини.
— Заходьте, пані, — кличе вона, прямуючи до мене. В неї сині очі, розлогі чорні брови і каштанові коси.
Спершу мені видається, що вона розфарбована, потому я пересвідчуюся, що і зіниці, і брови, і коси — природного кольору, і мені стає чогось радісно, наче трапила за лаштунки сцени, між дивовижно-таємничих акторів, що готуються до виходу.
— Ксеня, — простягає руку дівчина і осміхається. — Ми тут впень усі Ксені. Прошу. Неньо з мамкою у Ворохті, але вони нічого не скажуть на те, що я вас прийняла. Ми й так мусимо опалювати другу половину, аби не завівся грибок. Хату ми лиш недавно змайстрували.
Гуцулочка впустила нас до просторої, з високою стелею кімнати. Тут була велика полакована скриня, всуціль поцяткована візерунками, широкі ослони під вікнами, ліжко з горою подушок у вишиваних пошивках, шафа для одягу і розмальована смерічками груба. Вузенькі скляні двері вели до суміжної кімнатки, що, певно, служила як покій. Дівчина принесла полив’яний глечик з водою і двоє горняток.