На прощання я подарую Юліанові вовняний джемпер. Я собі гаразд не уявляю, як виглядатиме мій дарунок. Ксеня плете собі светр, лічить очка, компонує збірки. А я затіяла гру з невідомим. Петля за петлю… мабуть, мені вдасться джемпер на прощання.
— Пані Марто, ви давно вийшли заміж?
— Якщо викинути час, коли я лишалася сама, то з півроку.
— Наших хлопців забрала війна…
Гуцулочка думкує про власну долю. Овал її личка такий бездоганний і ніжний, очі такі довірливі і щирі, слова такі покірні і лагідні, що я пішла б за сто земель шукати їй нареченого. Але тут забобонно тримаються гірського кореня. Ксеня каже, що їй доведеться вийти за хлопчиська або за вдівця. "Тільки б не дуже старий…" Батьки згорбатіли в роботі, таки спромоглися на хату, а це — скарб, це найкраще віно. Настане мить, і сюди перебереться як господар дичавий підліток чи змарганий фронтами і поденням лісоруб. Якщо довго не буде дитини, гуцулка після смерку засидиться на полонині з дужим пастухом. І в цьому не буде гріха, тут це прийнято.
А що чекає мене? Я не стану затримувати Юліана.
Що ж тоді? Спливуть роки, і я колись, вийду його зустрічати в однострої червоного комісара, дякуватиму за визволення…
"Це твій син, Юліане".
Підведу до нього десятилітнього чи п’ятнадцятилітнього хлопця і буду запопадливо шукати спільних рис на обличчях.
"Це твій син…"
"Як його звати?"
"Юліан".
Тоді він повірить, що перед ним його син, і в мене затремтять руки, і в сивий, розмелений машинами порох упаде ружа.
Я не стану відраджувати. Нехай іде за Збруч. Колись ти зустрінеш, як чужого свого сина і я біля вас закам’янію як чужа, бо мені не спаде на гадку жоден рядок з Верлена — я розгублю його поезії в гіркому дожиданні.
— Прочитати тобі вірша, Ксеню?
— Заспівайте. Позавчора я підслухала — ви так гарно, так прекрасно співаєте, що я в сльозах заснула.
— Послухай вірші.
— Гарно.
— Тобі сподобалося?
— Дуже. Але найбільше слова "жаль-ріка". Це й співати можна.
— Тобі так хочеться поспівати? Гуцулочка займається рум’янцем.
— Ні, — кажу. — Не будемо перешкоджати. Потому, Ксеню. Ввечері.
Та Юліан працював до пізньої ночі.
— Пані Марто, — стиха, з міною змовниці каже Ксеня. — Я хочу піти до ворожки. Я подумала, може, й вам скортить.
— Я готова пройтися з тобою, якщо це не дуже далеко, а ворожба мене не цікавить.
— То одягайтеся.
В моїй уяві зринає образ потворної гірської відьми, напівтемна печера в скелях і чаклунське багаття. У клубах диму мигає моя тінь. Моя доля, моє майбутнє. І мені стає моторошно. Невже я боюся своїх прийднів? Ні, не варто забігати вперед.
Між горами дивовижно сонячний день. Зима чиста, ніби скупана. Ми заглиблюємося у смерековий бір, але й він пронизаний срібною ясиною, аж немовби світиться. Я подумки питаю себе, чи могла б тут жили завжди, і відповідаю собі — ні, бо довкола знаки вічності, вони мене стомили б.
Одразу за бором починається хутірець. Він тихий і сонний.
— Ви на мене зачекаєте, пані Марто?
— Так, Ксеню.
— Я довго не буду.
— Вивідуй усе, що треба, про мене не турбуйся.
— А може, зайдете до хати?
— Ні, я зачекаю на вулиці.
З чепурної хатини назустріч Ксені виходить нічим не показна жіночка. З хвилину розмовляють на подвір’ї. Минувши осідок, я розчаровано озираюся: отже, тут мешкає ворожка? То, мабуть, вона зустрічала Ксеню? Гм…
Звертаю на пригірок до дівчинки у чобітках, рясній спідничці і червоному кожушку.
— Як тебе звати? — Дівча не тільки зодягнене як доросле. У нього серйозне доросле личко і дорослі очі.
— Ксеня.
– І ти Ксеня… А чому не санкуєшся, Ксеню?
— Санки зламалися.
— Татко не хоче полагодити?
— Він каже, що нові змайструє.
— Ти маєш братчиків, сестричок?
— Ще не маю…