Тепер Марті досить було Юліанового півслова, щоб відчути його настрій, уловити тему розмислів. Мовби зайвий раз пересвідчуючись у цьому, вона без будь-якого переходу сказала:
— Я десь читала, Юліане, що людина, яка пробувала накласти на себе руки, вдруге цього не зробить. А чому покоління, що трагічно втратило батьків, повторює ті ж самі помилки?
— До нещастя доріг багато, а від нещастя і стежки нема. Нові покоління прагнуть звільнитися як від спогадів про нещастя, так і від усвідомлення тої рокованої обставини, що з нього нема виходу.
— А дороги, які до нього ведуть, залишаються?
– І чимдалі їх стає все більше.
— Значить, історія не вчить.
— На жаль, не в тих масштабах. Життя ускладнюється, моральні вартості знецінюються, тут, аби не впасти духом, не розчаруватися, потрібна залізна воля.
– І віра в людину.
— Це само собою розуміється. Скільки, наприклад, мовлено і писано про те, що українці — недержавний від природи народ. А він же створив її — радянську державу. Якби зібрати все те скигління і самобичування і запустити в пропагандистську машину, скажімо, в Німеччині чи Франції, то, я гадаю, через певний час можна розхитати і ці цілком сформовані і дозрілі нації… Озирнися — не вернувся той тип?
— Ні.
— Ганьба.
— Це ознака їх недолугості.
— Але ми од цього не піднімаємося на силі.
— Та й падати далі нікуди. Юліан осміхнувся.
— Чудова філософія. Не той герой, що поборов, а той, що викрутився.
Юліан вирішив, що їхати до Заліщиків, одразу в прикордонну зону, небезпечно, і купив квитки до Іване-Пустого. Тернопільський поїзд стояв у Ходорові майже годину, та посадку оголошували тільки за п’ятнадцять хвилин до відходу. Марта вблагала провідника, щоб впустив їх з Юліаном до вагона.
— Треба написати до Миросі, — сказала вона в купе. — Я зачула — залізничники чекають кур’єрського на Львів. Лист ще сьогодні трапить до Миросиних рук.
— А відповідь? — запитав Юліан.
— Мирося — поетеса, але дуже пунктуальна дівчина. Відповідь ми одержимо найдалі через три дні.
— Цікаво, якими засобами конспірації ти скористаєшся тепер.
— Ти хочеш мені нагадати, щоб я була обережною? Будь ласка. Лист до Мирослави я пишу від імені шанувальниці "Народу і долі" Ганни Скорик і адресую до редакції. У марницях ви пильні, пане професійний… А значного недобачаєте.
— Чого саме?
— Я тобі не подарую сутички з агентом.
— Пиши, пиши, — посміхнувся Юліан. Та через мить спитав: — А як ти збираєшся вручити мої статті?
— Це вже моє діло. По-перше, я особисто їх не вручатиму. По-друге, вони ні в якому разі не запатарайкаються.
— Аз приводу організації рідної школи ми ще побалакаємо?
Марта поклала на столик олівець.
— Юліане! Чи не зарано ці останні напучення?
— Даруй, я не знаю, чим себе зайняти.
Марта подала йому забуту кимось "Myśl robotniczu".
— Хто така Ганна Скорик, Мартусю?
— Безробітна вчителька з Козаччини. Ми познайомилися в поїзді.
— Я ж то подумав: невже сітка її людей сягнула так далеко?
— Читай газету, не шкилюй.
— Ти вже закінчуєш?
— Так. Ось і кур’єрський.
Марта надписала адресу і вийшла з купе. Коли вона вернулась, Юліан перекладав речі у валізі.
— Облиш, Цезарю.
— Тоді говори що-небудь.
— Тута, Юліане?
— Стискається серце.
— А мені знову стає порожньо, Юліаночку, — Марта притулилася щокою до його грудей.
До Іване-Пустого поїзд прибув перед світанком. Локомотив одвели до водокачки, стихло. Юліан з Мартою оглянулися на два опустілі вагони біля роз’їзду. Чогось Марті згадалася стара, сповнена болю і сліз пісенька.