Марта про себе, не пускаючи Юліанову руку, повторила мотив раз, другий і тихесенько проспівала: "Наїхали малярі…"
— Не малювали вони її, — сказав Юліан. — Не малювали, моя сердешна гілко. Вони її вигнали, викурили і сіли за її стіл, за її хліб. Чула, як лисиці виселяють борсуків? Підкидають охайним борсукам червиву дохлятину, сміття і власні нечистоти. Борсуки щоденно очищають нору і підступи, та зрештою покидають оселю. Тоді лисиця розводить там потомство.
— Ходімо до Мельниці пішки, — мовила Марта. — Може, напитаємо візника.
Уздовж тракту молодим листом шуміли тополі. З видолинків, що скочувалися до Дністра, плив туман.
— Зійшло сонце.
— Дивись хоч тепер на мене, — сказав Юліан. — Не минай очима.
— Дивлюся, Юліане.
Вона поклала йому руки на рамена і розглядала зблизька, поводячи зіницями і ворушачи губами, мов перед нею був виконаний геніальним майстром портрет, а сама вона була мрійливим неуком.
— Дивлюся, дивлюся, Юліане…
— Ходімо, гілко. Як це мені раніше не спало до голови називати тебе гілкою!
— Ти ж сухар, Юліане. Тюремний сухар.
— Ходімо….
— Признайся. Чого ти напав на фраєра з дефензиви?
— Я напав?
— Ну, словом, ти був необачний.
— У мені озвався джентльмен, що супроводжує даму.
— Не ризикуй, Юліане. Я дуже прошу тебе. Добре?
— Так, гілко.
— Тепер ходімо.
Сонце розливало своє проміння. В одному місці розплавлено зблиснув Дністер. По той бік ріки над пралісами білим сяйвом палахкотіла одинока хмарина. Повітря було напоєне свіжим, як вода, запахом озимини.
— Аж не віриться, що ще вчора ми могли бавитися в сніжки.
— Це найпівденніший пункт Галичини.
— Дивися: онде смуга сірих скель. Мабуть, там Збруч.
– І кордон.
– Із обох боків націлені жерла кулеметів.
— Не тільки…
– І заслони з колючого дроту…
– І траншеї, і секрети, і безконечні гони розпушеної ріллі, якій не дозволено родити.
— Юліане, навіщо тебе посилають туди?
— Треба, гілко.
Увечері того ж дня Ганна Скорик заховала їх на горищі, повідомивши, що на кордоні вкрай неспокійно: повелося, що майже кожної ночі хтось пробує перепливати або Збруч, або ж Дністер, варто зчинитися метушні з одного боку — і починається перехресна стрілянина.
Тільки через тиждень, глупої негоди, Ганна Скорик, Юліан і Марта пливуном у ярузі сповзли до Дністра. Юліан пригорнув Марту до грудей, і його поглинув морок. Минуло не менше як чотири години. Нарешті Ганна Скорик прошепотіла, торкаючись Мартиної руки:
— Щасливо. Він уже там.
На сході затлілась фіолетова смужка.
— Він уже там, — повторила Ганна Скорик. — Ви добре придумали: щоб він минув з течією це страшне місце. Всі чогось намагаються щонайшвидше дістатися до протилежного берега. А тут так густо розставлені кулемети, що вода в річці закипає від куль, як у казані. Майже всі гинуть…
Вони вернулися додому мокрі до ниточки. Ганна Скорик дала Марті рясну спідницю і блузочку. Пильне око старої діви осміхнено общупувало Марту зусібіч у сільській ноші. Тоді його пронизала іскра здивування.
— Лишилася, сердешна, з надією, — промовила тихо.
— Дамо собі раду, — відказала Марта.
— Ляжете спати, пані Марто?
— Ой ні. Сьогодні мені не до сну.
— Я теж не склеплю повік. Коли добре розвидниться, тоді, мабуть, долатиме дрімота. То ви з часу нашої зустрічі не були у Львові?
– І поки що мені туди нема дороги.
— Перебудете в нас. Я вас назову родичкою — ніхто й не допитуватиметься. Ми тут досі "львів’яни", і про наш родовід нічого не знають.
— Я хотіла б не просто перечекати місяць-другий, — сказала Марта. — Скажіть, як ставляться на заставі до місцевого священика?
— Аж надто прихильно.
— А як лагодяться з війтом?
— Це одна компанія, пані Марто.
— У мене є план, котрий і вас, певне, зацікавить. За інших обставин я не звернулася б по допомогу до церковників, — сказала Марта. — Одначе захід вартий приниження.
Вона докладно розповіла Ганні Скорик про свої наміри. За її затію з ентузіазмом ухопився й Ганнин батько.
Марта Чорнеза мала достатні підстави вважати себе офіційно реабілітованою і могла на літо поїхати до Львова. На новий навчальний рік Скорики забезпечили їй помешкання, вона спакувала речі. Увечері перед днем від’їзду вона сказала Ганні:
— Трішки пройдуся.
— Мені можна з вами? — спитала Ганна Скорик.
— Воля ваша, — відповіла Марта. — Але я ненадовго. Ганна Скорик вирішила, що Марта хоче посидіти в самотині на кручах.