Скорики чекали її до пізньої години, потому, переполошені, розбудивши сусідів, подалися на розшуки, але намарне, Марта пропала, пропала безвісти.
Вона почула позад себе чиїсь кроки. Смерклося. Марта подумала, що то Ганна Скорик.
— Вітаю вас, — сказав Ренет. — Нарешті зустрілися. З одного боку темним піднебінням зіяла безодня, з другого — стежку заступив офіцер секретної служби.
— Чого ви не відповідаєте на привітання? — він посвітив їй в обличчя ліхтариком. — Я прибув сюди тільки з обов’язку. Я хочу скласти шану вашим авантюристичним здібностям. У вас винятковий хист. З вашим коханчиком нема мороки: на місяць до Бригідок — тиждень волі і так далі… Як вам вдається вплутувати в авантюри цілком невинних з огляду державної безпеки громадян? У Львові і навіть у Варшаві досі не ймуть віри, що саме ви, чортик у спідниці, завдаєте поважним інституціям стільки клопотів. А де Цезар, пані Марто?
— Його немає.
— Знаю!
— Він для вас недосяжний.
— Розумію. З ним, звичайно, треба було покінчити. На жаль, до моїх слів не завжди прислухаються. Родзісад, наприклад, гадає, що наївні марксисти (мабуть, ви не заперечуватимете, що Цезар — наївний марксист?) — цілком допустиме зло, на якому наші люди роблять кар’єру.
— Навіщо ці балачки? Ви прибули арештувати мене?
— Так, ходімо. Можете ступати поряд. З Цезарем, безперечно, треба було покінчити. Він не наївний. Він на тому боці?
— Не знаю.
— Тепер постіймо. Тепер ви не кинетеся зі скелі.
— Мені відома глибина вашої підлості. Проте я не стрибнула б у провалля.
— Ти, може, зажадаєш політичного процесу? Ти надієшся на розголос, на суди і пересуди, на організацію міжнародного захисту? Ах ти ж шльондро хамська!.. — Він ударив її в обличчя.
Марта впала. Заледве звівшись, вона немовби спіткнулася на високому незнайомому порозі, втратила рівновагу і, не встигнувши нічого подумати, захлинулась приглушеним стогоном.
Її покинули на кручі над Дністром. Серед ночі опритомнівши, вона сповзла у яр, яким колись проводжала Юліана. Ріка ласкаво обмила її тіло і поволі однесла за викрут. Марта відчула усім єством пружний струмінь, який волік її навперекіс долини.
— Будьте прокляті!..
Вона чула, як з усіх трьох боків залементували постріли, її ноги пошморгом тягнулися по дну, билися об каменюччя.
"Побавтеся, хлопці…"
Раптом вона побачила фіолетову смужку неба. Мабуть, благословилося на день.
— Мамо, ти скоро вернешся, правда? — запитала Олеся.
Марта розплющила очі й побачила над собою стурбовані обличчя. Мирося Коваль, Михайло, Найда, Тодосій Сліпчук, Марселла.
— Погано, Мартусю… Хтось сказав:
— То ніби повелося на такі випадки.
— Ні, — мовила Марта. — Це довга, стара, сива, зморшкувата кривда.
Уже був день. Батько набив кілків уздовж бетонної межі і мережив сіть з колючого дроту.
— Хіба ж ти не бачиш, — казав він до мами, — що я із шкури пнуся, аби гарно прийняти любу доню? Я нині добрий і веселий, ще ніколи стільки не жартував…
"Чого я така? Видно, нещаслива. І весь рід не буде мати через мене гаразду".
Усмішка розплилася по всьому обличчю, Юліан тер груди, шкіра спалахнула і набрякла. "Спека, може, ще більша, томить спрага…"
… Дерева застигли в непорушному мовчанні. Марта впала в липку перину папороті, і Юліан цілував її мокрими солонуватими губами, гарячий віддих обпікав її шию, вона знемагала і майже непритомніла.
Хтось сказав:
— Ви осліпли. Навіщо брешете, адже неволя не така!
"Де їх, отаких, викопують? — подумала Марта. — Підборіддя — наче мур, а чола — смужечка".
— Якось вертаюся з ярмарку, — сказала Марселла, — під стіною королівського арсеналу приперли сидячого, з таблицею на грудях, скривавленого, забитого хлопця…
Сонце стало хилитися до заходу. Марта розгорнула наповнений млосним жаром намет. Вода у відрі, де стояла банка з молоком, була ще свіжа, недавно з криниці.
— Ой, яке ж студене і пахуче!
Вона пила молоко просто з банки, потому передала Юліанові.
… Злегка дзенькнули келехи. Юліан тричі поцілував Марту в уста.
Стріляли з трьох берегів.
Марта кинула в отвір гроно калини, обв’язане барвінком і блакитною стрічкою.
Заквітчай собі, Олесю, темні мури. А це — тернові ягідки для ліку років…
— Будьте прокляті! Півні мовчали!
Коли Марта пила вино, слух її уловив далекий гомін розмови. Вона прислухалась. Голубів вечір. Опускалася ніч. Мовби прохаючи захисту, Марта торкнулася Юліанової руки: