Він подумав: "І я отак зістарівся? Пізня молодість — гірш за тимчасове довголіття".
Він довго й з недовірою вдивлявся в обриси будівель. Осідок не вражав бідністю. Він став навіть поетичнішим, і це імпонувало настроям Федьковича, його теперішнім намірам і вже осінній стомі.
Підбігла якась сусідка. Старе відьмаче обличчя — і зовсім юні, жагучі очі.
— Матуся нездужають…
Обома руками взялася розгладжувати вилоги його офіцерської шинелі. Він внутрішньо відсахнувся, гадаючи, що вчепиться розціловувати та пригортати, а відтак залементує:
"Вернувся!" — на весь Сторонець і на всі сторонці — путилівські, усть-путилівські, селятинські, голошинські… Аж до Гребенищ, Бистриці і Золотої Липи.
— Це ти? Це ти?! — звискувала, сміючись крізь сльози, давно забута сусідка.
Він подумав: "Гладіаторів убили на арені, а в двохсотметрових еліпсах аркад досі чути оплески… Мені не дадуть побачити себе у вікнах рідної хати. Ось міхунка для коржа! Ось наша історія: "Вернувся!.." Та змиримося зі світом. Може, я ще вчую голоси смерек? Мені нічого не дано, і я нічого не вимагаю. Я мандрівник, який не подужав ні сословій, ні станів, хоч віднині я Юр із гір".
— Осипку! Не впізнаєш? А ми ж ровесники! Федькович ще вранці взяв свідоцтво про те, що перейшов у православну віру і до самої могили залишиться Юрієм, але про це йому не хотілося говорити знайомій-незнайомій сусідці, хоча він трохи й зрадів, що ця знайома-незнайома сусідка упізнала його, то він ще не дуже подався. "Я походжу між голими стінами від нуля до нуля… Однак ця Путилівка, ці гори — моя безконечність. Хоч чую оплески в аркадах і не чую людського голосу смерек, але це мій Акрополь, мій Парфенон, мій Колізей, звідсіль я говоритиму зі світом. Я знаю, що тут на мене чатує гробова самота, та я з цієї нерозділеної самоти говоритиму, як Шекспір і Гете. Мільйони простаків я не назвав би людьми, природа винайшла людину через мільярди спроб, а вони не дають мені подивитися в дзеркало рідних вікон. Я себе довго шукав, мовчав роками, промовляв тільки до річок, гір і птахів, а люди тим часом жили, не прагнули зробити більше, ніж можна. Я ще не раз буду міряти свої прагнення з прагненнями великих людей, хоч не знаю, чи вдасться це мені: може, це ще не моя пора або це перешкодить зробити світова негода. Я, може, навчуся оспівати ці гори, промину Конфуція, і Будду, і Христа, і Венецію, і Вавилон, бо ніде нема Стороння і Верховини, звідки не менше видно світ. Мене виховували нагайчиком, я був завсіди слухняний під цим нагайчиком, моє дитинство у безвісті, і я знову в безвісті, між темними людьми, яким я не месія і не суддя, але іншої дороги, ніж я обрав собі, нема. Довкола мене завжди було розмизкане болото, і хащі, і нетровища, і завжди чорти водилися в тому змерклому світі, та спом’янемо лаврами лихо, храми теж не дрімають, до ейфорії там далеко, а сторіччя моє нібито не втомилося".
— А батечко ваші, Гординський, не навідуються з Чернівців. Проклинають Сторонець.
– І я ляха-шляхтича прокляв.
— Боже, які гріхи… Це відіб’ється на десятому коліні.
— Я не збираюся заводити діток, сусідко. Щоб ні його, ні мої прокльони ні на кого не впали. Мамі дуже погано?
— Заледве глипіють. Все вас дожидаються. Як зобачать — може, й до нещастя недалечко. Як би то їм сповістити? Я тут щоднини буваю, ви їм приснилися недавно, наготую їх до побачин.
– Іди, серце. Скажи, що чутка, нібито виїхав з Чернівців, з хвилини на хвилину з’явиться.
— А так, а так… А ви тим часом посидьте з татком Даниїлом, бо чоловік на Бісковому камені ліс трелює, приходить на суботу і неділю святу. Погуторте, а я матусю настрою.
– Іди з Богом…
Старий Даниїл Верховик, як усі діди цього світу, то щось намагався згадати й витерти сльозу, то хвалився амуніцією на коня, якого ще не купив, то лаяв зятя, усіх дідичів, яких пам’ятав, і попів, яких в очі не бачив, бо не вірив ні в які добрі та чорні сили, крім людської жорстокості, силкувався щось приємне мовити гостеві, але похмуро споглядав його в мундирі офіцера і не міг слова із себе витиснути. Федькович обережно, мов дитину за руку, підводив його до тих днів, коли горяни бунтували проти панщини і владарюваву цих місцях до смертної справедливості Кобилиця. Дід Даниїл запалився.