— З різних днів і літ, Юре, біжать потоки у Черемош. До Німчича стримлять сліди віків, як леготи з Яловичори. То ніби молитви вічності. От стоїть на плитті водоспаду, скільки тріщин на скиді Камінної Багачки, стільки й вродженого суду над дитиною. То хіба це можна забути? Між горами сурмили флояри, пишно були вбрані левади і стрімкачі над селами, на тисових лавах розсідалося братство для ради. Скликано було люд з полонини, літнівок і зимарок, усі вірили в свого земного пророка, і розплився брезклим снігом їхній страх перед Гуденісами, Айвасами, Флондорами — від Розтоків до Чорної поляни. Ваш брат Іван правив там ватагою.
Іван не відповідав на Федьковичеві листи десять років. Де він тепер? Що з ним? Вони і в Молдові зустрілися двічі чи тричі, навіть здалося, що Іван побоюється брата, бо той наводить на нього слід жандармерії. Юрій відчув серцем, що рух проти панщини в Карпатах навіть не укус блохи в п’яту велебного трону. Бунтувала проти тиранів і кріпацтва Європа, він відчував, що цей бунт не останній, — є по-суттєвіші біди в суспільствах, і таких бунтів треба принаймні впродовж сторіччя, поки розшельмиться, розтечеться кров’ю по Тисі і Дунаю ще не зогнилий труп імперії. Аж тоді жоден благодійник не скаже: "Ти ще не здох? То радій, що живеш…" Аж тоді, якогось тринадцятого січня зовсім незнаного року, людина людині мовить: "Іди за мною і лиши мертвим ховати своїх мерців, бо це вже не династія, а кабінет гінеколога, де сплішівілі від зловживань секретарі шукають рубців на мокрому місці".
Іван, мабуть, справді побоювався, що за братом стежа, що він наведе на нього слід жандармерії. Він трохи прихимерився, обріс майном, дітками, не хотів ризикувати. Холодна була й перша, і остання зустріч, коли Іван послав Юрія в Нємц на службу до аптекаря. І якраз там Юрію почали говорити про солодкі медитації втомленого сторіччя, хоч це сторіччя настало пізніше, коли на світ з’явилися анонімні влади і владики й розпочався самовбивчий наступ людини на свою сутність і оточення.
… Усі проблеми залишилися. Боляче, що Іван боягузливо почав його уникати заради мізерного доброжитку, мучив підозрою. Юрій потрапив під вплив Реткеля, художника, людини з великою освітою, та, на жаль, з риб’ячими звичками.
… Лишилося все за межами спогадів: і не раз бачена Юрієм боягузливість, і розрахована підступність, і контрабандне вистежування заради безпеки нації, і золотий серп, і солодкий дощ, і безплідні роси. Вийшло, як у Вергілія: "Хто сміху батьків не побачив, того Бог не вшанує трапезою, а Богиня ложем".
Дід Верховик розповідав про село. Зледащів Сторонець між кріпацтвом і волею, геть закаправів.
— Ось мої… Він на Бісковому камені з чорним хлібом без оселедця, а вона плодить діток від старшин. Сама ж дурна, а чоловік — мов та ганчірка. Хлопець на око — вогонь і кров, а в родині рахітик. Видно, і на небо піде рахітиком, без чину, імені і становиська… Куди не поглянеш, їдять люди людей, ніби всі довкруж захотіли всістися на дванадцяти престолах. — Старий запалив довгу турецьку люльку і глипнув на Федьковича так, наче той йому в чомусь заперечував. Затягнувся й запитав: — Ви думаєте тут поживати чи в гості на побивку приїхали?
— Рвався сюди навіть крізь сон, — відказав Юрій. — Тут мої чертоги, й амброзія, й нектар. Світ мене втомив… Не так світ, як рекрутчина: я не вмію і не можу збиткуватися з простого жовніра, не здатен до тиранії. Моє пристанище в тих покинутих краях обняла пожежа, і нема такого білого голуб’яти, аби кинути в полум’я, що-небудь врятувати для вівтарів тевтона. За десять років я віддарував німцям усю смирну наших нещасних родин аж до чотирнадцятого коліна. Тепер я син людський, сирота без попередників; моє зцілення і сила — тільки отут, серед гір.
Несподівано у його пам’яті поновився весь огидний і лицемірний церемоніал "духовного народження" — чи пак! — утечі з католицької віри в православну. Хотілося сплюнути, бо сцена була ганебна, хоча б забриніло де-небудь скромне почуття гумору із "Золотого осла" Апулея! (… Жрець оголошує, що година настала, і веде мене… в найближчу лазню. Там після звичайного омивання, закликавши ласку богів, він з усією старанністю очищає мене окроплениям… Поставивши мене біля самих ніг богині і прошепотівши на вухо деякі настанови, благосне значення яких не можна висловити словами, він звелів мені… утриматися від обжерливості і… не торкатися вина. Свято виконую цей наказ… з великим трудом розриваю узи прагнень).
— Щось довго не вертається ваша донька, — мовив до старого, відмахуючись у думці від згадки про своє "переродження". — В моєму саквояжі пляшка сливовиці. Як ви дивитеся: ковтнемо по чарці? Даю слово, що питво жертовне. Ми цим не порушимо дерева добра і зла.