— Керуйте, пане Верховик, — шепнув сусідові. — Зять ваш не прийшов з Бісків?
— А ні. Так мені виглядає, що любаску собі знайшов. І добре. Донька вона, та злидень. Ви її не дуже підпускайте, бо наробить поговору. Вона щебече, як цвіркун у запічку. Гоніть її звідси, бо вже щось недобре чую за нею проти вас. Ви вже ущипнули Юльку?
– І ще не раз ущипну, батьку.
— Ой! — заскреготав щирими зубами старий. — Махніть і викиньте.
— Махну й додому відведу.
— Тільки не промахнись.
— Попівський рід.
— Оксамит завжди блакитний.
— Милі мої скотарі! Я мав більше жінок, ніж тепер маю. І мав кращих жінок.
— То чого ходиш самотою? Бери он цю чорнороту беззубу дівку. Поповичку, вона постоїть за тебе з мушкетом. А… Ти хочеш вродливої, красуні…
— Будьте старостою, керуйте. Колись про це поговоримо, батьку. Я щойно з війська. Ця діва не постоїть за мене навіть з мушкетиком.
— Гай, най буде. Воля твоя, керую. Наливайте. Я застарий, щоб кожному наливати. Своя рука — владика. Прошу. За нашого дорогого господаря і гостя, а може, й нашого заступника — поета Федьковича. Прошу.
"Боже, — подумав Федькович. — Наче не було і нема нікого, окрім нас. Емілія в присутності Нойбауера і Кобилянського була принцесою. А зі мною була тільки самичкою. У чому справа? Ах, розумію, я нижчий за рангом. Злодії прагнуть реабілітації. Дам я цю можливість злодіям. І ґнотикам, і всіляким осадчим моєї колонії, Марчукам, барчукам й іншим. Дам їм потішитися. У мене — ось — народ зібрався. Добрий, нелукавий народ. Ці люди не хотіли б, щоб я уплутався в кубло Дияконів чи Поповичів. А я сповідую якусь містику перевтілень, свідомості люду без прелюдій. Коли взяти направду, то люд той бачить своє звільнення лиш у незалежності гамана. Бельканто звільнення! Подаруй їм усе, і вони все зруйнують. Але я ними дорожу, бо вони моє звільнення. Моє перевтілення. Я вип’ю за тебе, мій люде!"
Гуцули забавлялися аж за північ. Він ходив з кобзою уздовж столів, припрошував їсти і пити, сам сміливо перехиляв чарку, та не п’янів (він не п’янів ніколи). Співали із Стефанією (дуетом згоди). Вона знала жовнірські пісні.
— Ваш коханий у солдатах? — запитав він знишка, коли Верховик закликав гостей до чари.
— Він загинув. В Італії. Він знав вас, пане Федькович. Ви лишилися в резерві, а їх погнали…
— Даруйте, — в нього на очах виступили сльози. — Так, нас тримали в резерві. На ранок виявилося, що вороги помирилися. Але ще стріляли з усіх боків і я дав команду відстрілюватися. Мої солдати палили з рушниць; я, сліпий, три під три — і всі чорти; в мене не загинув жоден солдат, хоч у мене всі були небоєздатні, як в оркестрі, де знищили інструменти. Ми відбили італиків, а назавтра була команда захищати від російського царя Відень. Відень — Рим. Але до Відня нас не пустили. Хто-бо ми? Мала Азія? Ми знову отаборилися в Семигороді, перевивали поранених солдатів, співали і пили… пили до запою. Вереском знемоги і божевілля скрикували поранені, але вони вмирали, смерть виписувалася на їхніх очах і на обличчях.
— Це правда?
— Адже ваш коханий не вернувся з походу. Це правда?
— Тому я така жорстока до всіх. І до вас.
— Мене це мало непокоїть. Жорстокою пам’яттю не здолаєте правди.
— Пане Федьковичу! Візьміть мене за дружину. Ви в мені ніколи не змилите свого кроку.
— Уже змилив, серденько.
— Чому? Як?
— Ми надто скороспішні люди.
"Ще цього бракувало. Ця дівиця починає мене нервувати. Ця мавпяча щелепа. Чого їй треба! Добрі обзорини влаштувала мені матуся. Із самого порога медовий місяць".
— Ви розсердилися на мене? Онде люди поглядають зчудовано. Співайте.
— Переночуєте у Верховика. Якби ваш коханий служив у моєму загоні, я не дав би йому вмерти. І ви зі мною не пропадете. Довкола темно…
— Боженьку, як блискуче імпровізує Нойбауер! Федькович торкнув пальцем струни.
— А мій Сізіф, пані Стефо, втомився. Ховатись, правда, не можу. Послухайте.