— Ой, як мило! — Стефанія погладила його руку. — Ні, Сізіф не стомився. Куди Нойбауеру! "Я не знайду тобі зжору і скону…" Знаєте що, Юре? Коли жінка каже "зроблю", то вона вже зробила. Я вас люблю, давно полюбила. І лишуся вашою чистою дружиною, така вже я. Клянусь усім святим, Федьковичу.
– І все-таки Сізіф втомився, Стефо.
— Подивіться на себе в дзеркало.
– Є дзеркало душі…
— Теж Емілії?
— Емілії теж.
— Вона вас дуже глибоко поранила.
— Я ж досі її не можу забути. І здається мені, що жодна жінка мене не врятує.
— А ви ризикніть. Вам не подобається Юліка Дияконович?
— Ні, — відказав він і додав напівжартома: — Та, може, я пристану на вашу пораду.
– Європа не перестала бути Європою. Ризикніть. Але не сватайте.
— Щось ми з вами зафліртували, Стефо. Онде гості збираються. Я з Верховиком домовлюся, щоб ви мали де переночувати, а з Юлею помиємо тарілочки.
— Так, так. Так… "Дивна дівиця".
Юлія сама в сінях припала до його грудей. Розпашілася, дихала схлипом.
— Почекай трішки, нехай гості розійдуться.
— Відправте вже цю Стефанію. І Меланію відішліть. Я без них справлюся.
Він поцілував її в пухкі й спраглі вуста.
— Юліко, — затримав її руку в своїй. — У тебе вже були хлопці?
— А яка гуцулка ходила б так довго? Хіба що заручена.
— Я сказав твоїй мамі, що відвезу тебе до Сергіїв. Але вже не пущу.
— Не пускайте. — Тепер вона пошукала його губи під вусами.
"І вір жінкам…"
— Зніміть цю шаблю! І прощайтеся чимшвидше. Вони всядуться за третій стіл. Ви їх не нагодуєте. Вони ще з позаторішньою бринзею в спитку.
— У тебе гострий язичок.
— Зате м’яка в натурі.
— Йди мити тарілки, бо заведу до волів.
— Я стала жінкою на горищі.
— Там холодно. Іди, не баламуть.
Може, це було одкровення? Може, це була мить народження. Чи воскресіння? В усякому разі, він про це ніколи не згадував. Та, коли всі розійшлися, він накинув на двері защіпку і любив її у куточку шалено, довго. Вона вже й знемогла, і вже світанок попросився у вікна, і був то теплий, пахучий світанок.
— Ви не попросите моєї руки після цього?
— А ти хотіла б?
— Ні, я Крилатому дала слово.
— Ти як жінка гарна.
— Дякую. І ви як чоловік гарний.
— Може, тебе все-таки відвезти до Сергіїв сьогодні? Вона засміялася.
— Уже день, Юре. Це вже завтра. Я пройдуся пішки, бо це завтра не твоє, а моє. Я там все зробила, твоя матуся втратила дуже ретельну невістку, але вона запізнилася. Як і ти.
— Ти мене більше не хочеш знати?
— Ні. Нехай це забудеться. Я спокійно вийду собі заміж. Добре?
— А мені чогось боляче.
— Хіба я тебе не кохала, Юре? З Крилатим моя матуся вже вінчалась. Я піду, не треба мене проводжати. Сама піду. Не посмій свататись, бо це буде смішно. Для тебе. Прощай, Юре. Так сталося, видно, так мусило бути. Я іду як вдовиця від тебе. Але не шкодуй, ти нічого не втратив.
– І не здобув… І в глиб віків кануть непорочні зачаття. Він кілька днів тому взявся перекладати Шекспірового "Гамлета" й аж сам здивувався з того, яке насичене повітря точністю Шекспірового слова. У повітрі витає невмирущість! Аж проймає жах!
"Іди собі, жінко. Ти сказала, що я нічого не втратив. І не стратив, ти з хлопчаками проспала свою невинність на горищах".
Допоміг їй зодягтися, зачинив за нею двері. Окуляри наче всклилися в очі. "Кафедра трибуналу!" Куди я прийшов? За що мене нищити, винуватити в облогах безплідних? Соколінь моя з неспитою невдачею, з дебрів, з нетрищ й нищоти! Чого я тут вартий і що я тут значу? Я тут не зможу правду знайти. Я ніби фільтр непорозуміння. Нацькували вперед і навпаки. Чи дали трутнів в утробу солдату? Сам себе чогось не бачу.
5 квітня 1863 року
Молодиці безцеремонно розглядали його зусібіч, як вийшов до Путилівки, й ніби минувся тиждень без суботи та неділі, сиділи на лавах під плотами і хрестами, щось гомоніли, мружились від першого сонця і з прихованою хіттю покриток щось обмислювали та обмивали одна одній кісточки.
Зайшла невдовзі Стефанія на кілька хвилин.