— Ну й що?
— Все так, як ти хотіла.
— Пухка, рожева дівчина… Легка на підйом… Все інше забобони.
Федькович холодно посміхнувся.
— Не вхопив фортуну за хвіст.
Вона мовила благодушно, хоч він очікував зловтіхи:
— Але було?
— Шаблю мусив зняти з пояса.
Стефанія посміхнулась якось бездумно, ніби з ложа відсутнього болю.
— Ви спокутували давно. Ви — як розповніла ріка… Це не гріх. У неї примха, а у вас потреба. Вам нема чого соромитись.
Він з огидою обдивився навкруги (стояли біля криниці).
— Коли я бачу, що люди помиляються щодо мене в своїх думках, я просто мовчу.
— Якийсь ви шпакуватий в цьому офіцерському мундирі.
Бона вередливо висмикнула руку з його руки, але й оком не повела.
— Давайте не будемо крутити точило гніву. Рай до вигнання Адама і Єви, може, й не існував. Треба хоч трохи доглядати свої сади і ні від чого не відрікатися тричі. Але не подумайте цю дівку сватати.
— Ваша правда. Я в цьому пересвідчився.
— Я вдячна вам і за те, що ви усвідомлюєте свою кривду.
— Кривда майже на всіх одна. Вона не дуже міняється від людини до людини. Це як непереступний поріг, і падає це на людину, як каїнова печать.
— Ми все-таки трохи озлоблені на самих себе, Юре. І я не хотіла б бути жорстокою, і по вас не бачу, але ми злі. Прощайте. Може, колись ще стрінемося? На жаль, не в Емілії.
– І гнів, і туга, і жаль — аномалії.
— Хіба вам, Юре, казати, що в основі всіх людських принципів закладене насильство? Я не хочу вам більше заважати, з усіх боків воронячі очі, а цієї ночі я не була попівною.
— Так, Стефо. Сам голий, та сорочка за пазухою. І ще не раз купимо хрону до лимону.
— Але довго не жартуйте з колесами.
— Від тещі до нетечі, а від нетечі до тещі.
— Будьте, мій голубе. Ви таки озлоблений чогось. Не те нараяла. Але прошу вас: пишіть. Не запропастіться в цих вершах.
— Постараюся, сестричко. Щасливо вам. Вони поцілувалися на прощання, як рідні.
Село готувалося до найбільшої за всю свою історію оказії: мав приїхати на відправу єпископ Гакман (щоправда, дати ще не визначили). Матуся, звичайно, єпископа не посміють просити в гості, але Федьковичеві кортіло побачити ту цяцю та й усю церемонію — де ще надивишся на всі ті барвисті гуцульські шати, непідробні, рукодільці, щирі узором, як не на храмах та всіляких відправах? Його на люд ніколи не гнала жадоба видовищ: сліз, зітхань, зойків, скарг, протестів; він просто любив люд, любив простежити підпілля його духу, а не якесь інкубаційне народження нації.
— Так, інкубаційне.
Колись Маковей, підпорядковуючи під загальник Федьковичеві симпатії, напише: "Для будь-чого нема причини брати йому на карб". Він любив як людина і шукав пригод. Коли гуцулів примушували палити посіви, щоб прив’язати їх до роботи в лісі, — це не було трагедією? По горах навперейми бігли хвилі споловшого жита, а ті, хто посіяв зерно в мілку гірську ріллю, обливаючись сльозами, ходили від гонів до гонів зі смоляними скіпами. Того й писав трохи раніш: "Стільки болів, стільки нуждувань, стільки втрат пережило моє серце, що більше не гріє… Уже обмотується павутинням, мов шовковник, починаючи вічну стужу". В житті Федькович бачив тільки трагедію. Кажуть, що любов — це визнання рівносущого. Усе, що поет любив на той убогий час, було йому під лад. Усе, що він не терпів, що на видь не смів брати, стало його слізьми. "Я лиш в простім стані щасливим бути можу. Бо лиш в простім стані добре серце, гонор, поезію знайти можна. А де ще? Зрідка або й ніколи". І він хиливсь до простого, знедоленого люду, як розжалоблена дитина до матері, і був за це битий… І у війську, і на волі. (Та чи була то воля?!)
У Сторонець мав приїхати якийсь церковний верховник, віхоть престолу, якийсь Гакман. Уже розійшлася чутка, що його заходами розпочинають будівництво резиденції, називають митрополичою, хоч єпископ ще ходить в ризі єпископа, що засновують університет в Чернівцях. Довколишні попи, попаді і попівни перебирали в скринях оксамитові сукні і замовляли у Вижниці всілякий крам. "Я тебе, сину, лиш на висоту бгаю, — упрохувала Дашкевичка, щойно він ступив на кухню. — Підеш на посвяту? Станем собі десь аж біля воріт церковних, але щоб тебе там бачили". Він сказав, що піде. Піде прийняти причастя і перехреститися по-православному. І Юлію Дияконович побачити…
Дашкевичка прикусила губу. Мабуть, вона про щось здогадувалась, її вузьке й безкровне обличчя стало чужим, аж мертвим.
— Чия влада, того й релігія, — любив повторювати покійний Дашкевич. Гакман — німець, ти їх ненавидиш, але досконала людина не може виникати з недосконалої думки. Гакман дуже багато робить для Буковини.