Він іронізував сам з себе і втихомирював себе, ведучи на поводі слухняного і справного на гірських стежках Гнідого, і відчував то безмірну самоту, то присутність якихось не зовсім збагненних світів, причетність до них і обумовленість усього. "А може, — подумав він, — коїться таке зі мною через усі ті витівки-витребеньки Гординських та Дашкевичів? Ні ті, ні ті мене не впізнають. Вони й не хочуть мене знати, бо мене мовби підкинули їм на їхню недолугу та сувору судами старість. — Несподівано: — Я так мріяв привезти сюди Емілію!" Згадав її листа: "Коли часом у далеких сторонах усміхнеться до Вас небо полудня, зверніть свої очі на холодну північ і нагадайте собі хоч на хвилину мене, що Вам була і навіки буду правдивою…" Жарти долі! Після недовгого перебування в Чернівцях полк зняли на Семигород, і він не мав часу попрощатися з Емілією. В дорозі наздогнав його лист її матері, проте в листі була й записка від Емілії: "Я доконче Вам, високоповажаний пане і приятелю, хочу власноручно написати: моє Вам найсердечшше вітання, і з глибини мого серця дякую Вам за ласкаву пам’ять, яка завдає мені жалю, що Вас тут нема; але свідомість того, що Ви, моя правдо, недалеко, а мені дуже трудно, звертаюся до ласки Ваших споминів. Я ручаюся, що залишуся Вам з найбільшою повагою і приязню". Проклинаючи мить і годину, яка не дозволила йому побачитись з Емілією перед від’їздом, він на звороті якогось військового розпорядження написав:
Потім ще щось було переплутано, перекреслено, змінено для мелодики, одначе суть отих двох рядочків не та, що з’явилася у поетичній сторінці, поданій Дідицьким. Їхній істинний смисл такий: "Де ще квітку не знайшов я, спокій з піснею вернув". А в Дідицького все визирнуло з прірви: "Я не винен, твоя доля не винна, що в мені ти серце остуджене". Емілія зрозуміла, що він повернув собі спокій, бо все, що між ними було, стало "сухим мохом". Звідкіля взявся мох замість квітів? Рука Дідицького. Квіти йому замінили мохом! Емілія виписала собі з публікації ті два рядки, мовби отримала їх у відповідь на свого листа до Федьковича. Розгніваний брат старої Марошані облаяв поета "простим Федьком", після чого між ним та Емілією намітився розрив. Намагаючись не показати свого засмучення, Федькович написав до Кобилянського: "Я нарешті однаково радий і доброму, і злому", хоч насправді це були невимовні сльози. Але після поетової смерті про це скажуть: де з кохання не може бути користі, там мовиться про вічну вірність…
Його притлумив біль, і він сходив з гір уже не Юром, не революціонером, який, мов Лютер, "розбратав брехні" про тих, кому треба вірити чи не вірити. Він вернувся до того самого болю його ще дитинських утрат, який пробував розвіяти Кобилянський, вселяючи в його душу певність таланту. А Боже! Хіба талант конче повинен іти поряд з особистими втратами і болем? Але і за крихітки болю в поезії ухопився Дідицький, спрямовуючи його до трагедії. "Істинно поетичний талант, — написав Дідицький Кобилянському, підкреслюючи нерозлучність модного романтичного болю і таланту. — Вмістимо Федьковича в "Слові", та не надсилайте його поезії в латинській транскрипції. Як він пише насправді? Латинкою чи кирилицею? Добре, що в тому часі Кобилянський виїхав до Німеччини. Припинилися Федьковичеві публікації і… фабрикації редакторів, які могли б йому і пошкодити ще більше, ніж пошкодили. Та й саме життя не давало йому сісти за перо. Тоді, в шістдесятому, вбили його товариша Зубана. Убили п’яні офіцери в садистській жадобі бачити людську кров. Даремно Стефанія Попович гадає, що її коханого закололи в Італії… Утопився Федьковичів денщик Уріка з Молдови. Гнобила його самота. Сонні мари. Він написав Кобилянському: "На темній дорозі лиш ти мені заяснів".
… Від краю до краю непорушно стояли порвані часами і лютими нечасами карпатські верхи. "Не жаль мені цього світу, милий друже. Усе, що я любив і що мене любило, перед Богом спочиває, лиш я ось в самоті блукаю без притулку, як билина…" Знову лебедина пісня?
Але ж яке життя просте! Вийде якийсь придурень із хащоби, вб’є, не послухавши "лебединої"…
Він зійшов з хребта, якогось селятинського стрів, той так і назвався — селятинський.
— На" ський". Куди так поспішаєте… з жінкою у сідлі?
— Там якісь посвяти будуть.
"О мій темний краю! Посвяти все йдуть і йдуть…"
— А хто ви? — запитав несподіваний для цих околиць прочанин.
— Я людина з верхів і долин. Просто кінь мій…
— Підкову згубив? — Гуцул співчутливо похитав головою.
— До коваля би. Хоч би зліз із цього хребта. То куди ви? На причастя? — Федькович окинув поглядом молодицю, завважив бісики в очах.