— Святу церкву в Сторонці будуть поминати.
– І нову закладуть?
— Місце не святе без церкви, посвятять, бо негоже на дикому ставити. Кажуть, що назовуть Різдвом. Ще одну церкву Різдва закладають.
— Чогось я вже не розумію.
— Пане, церкви будуть завжди, а відправи від свят до свят.
— Я зійшов з небес, і мене оскаржили люди. Я прийшов з казарми. І днесь мені ваші турботи і згуби.
— А ви, мабуть, Федькович, поет. Чули про ваше всяке. Життя нікого не мине…
"Не хочу чути в цім лісі ні правд, ні неправд. У лісі чути голос солов’їхи та ще синиці. Співайте людські пісні своїм стоязиччям і вмирайте, умерщвляйте дітей, я німий Юр із безгоміння гірницького. А може, й не живу? Вмер то вмер. Ходіть своїми дорогами стоязичними. Я вмер. Що цей селятинський недотепа хотів сказати своїм "життя не мине…"? Я дуже хотів жити. Хотів привезти сюди, в гори, Емілію, щоб тут продовжити рід і життя, а може, й історію Шипинської землі. І дала ти мені, Еміліє, ще муку страждань зі своїх немирищ і немрищ, на смерть споминам і спокуту".
І він, і гуцул селятинський з конем на гаптованій вуздечці й дружиною в сідлі сходили з верхів повільною ступою, і гуцул ні з сього ні з того, наче Федькович завинив йому у млявій ході через якусь підкову, сплюнув і промовив:
— Якийсь день сьогодні — ніби не день.
— Правда. Ніби не день. Ніби народився без свідків. А звідки ви мене знаєте? Та й вас я десь бачив.
— На службі. — Гуцул ішов у накинутому наопаш кожусі. Відкинувши полу, підняв культю руки. — Італія… А служив я недалеко від вас, чув, як вас святкували, що вістовий втопився через ваше нелюдське поводження.
— А ви в це вірили?
— Ні. Мені розповідали ваші жовніри, що ви дуже чуйний чоловік. То офіцерня пустила буйду, бо вас любили всі солдати.
— Ось як важко розминутися з минулим. Хіба я сподівався, що і в цій пустелі мені нагадають ту неприємність?
— Минуле завсіди з нами, пане Федькович.
— Так, добродію, я вас не виню ні в чому. Пенсію вам дали?
— Чорта лисого. Не можу добитися. Вже й Августак, і Губріх писали до Відня, і від консисторії просили. Корову продав на листи, а вони навіть відповісти не спромоглись. В народі кажуть, що навіть смереки балакають, а ті праведники мовчать.
— Знаю, які вони мляві на виплату.
— Таж законно належиться.
— Зайдіть як-небудь до мене, ще я їм спробую написати. За такі речі я грошей не беру, ні віддарунків. — Увійшли в Сергії. — То завітайте. — Я тут поверну до знайомих, попитаю коваля.
— Прийду, дорогенький пане. Нехай вас Господь нам береже. Нехай Пречиста ласкою опікає.
Федькович припнув коня до заворітниці й окинув прицінливим зором Юльчину гаразду. "Ці попи пускають кинуті їм "на Боже" гроші з вітром. Тут потрібен не вчитель, а господар".
Мабуть, Крилатий не приїжджав сюди конем або й в сідлі не вмів сидіти, бо Юлька вибігла до воріт.
— Це ви? — здивувалась.
— Якщо ти відмовилася вийти за мене заміж, то не можна й на обійстя ступити?
— Чого ж, прошу… — Вона відчинила трухляву хвіртку і дебело бухнулась йому на груди.
"Видно, цій дівці таке ж природне діло спати з хлопцями, як їсти й пити. Схоже, що вона цього скуштувала ще семирічною".
У нього теж було дитинство, і він знав, які ці дівчатка безсоромні й похітливі, їм завжди що-небудь сниться перед тим, як шукати гріха. А ще фальшиво приборкувані попівни. Вони навіть своїх матерів-самодурок за те люблять, що всілякими натяками і заборонами попускають "до… винності". Ця сита і пещена порода думає тільки про те, як би насититися "перед царством небесним". Декоратори непорочного зачаття!
Він скинувся, як випатрана риба (любив так Кобилянський глумитися з його нервовості, та він був тоді аж занадто спокійний).
— На горищі ще холодно, Юличко?
— Стужа, мій пане. Я сплю тепер в перинах.
— Де тут коваль мешкає?
— Це батько Крилатого, пане Федьковичу. Невже ви туди підете?
— Мій кінь пошкодив ногу.
— Щось дуже маленька мірка.
— Гаразд, потюпачили з Гнідим додому. Поголодуємо, як після свят, бо на чужому язику чогось доброго не втримаєш, а свого в чужу шийку не вбереш.
"І всі прагнуть, щоб засумнівався я в собі. Знищити людину — знищити й світ. Нема тебе, Федьковиче, в цю днину. Ти вмер і живеш. А може, не було днини? Та розвихри на лисині буйне волосся, зупинись на півдорозі чи в Путилі. Галілей і на сонці бачив плями. Той солдат тобі мовив слово на завдаток, і ти — йому. Я тут не звікую, не дозволять. Всі доброхітно до мене йдуть, я розчаровую їх, й на самоті, на смітті і я, і вони так само умруть".