20 квітня 1863 року
"Щось я опинився між тим і тим краєм безодні. Дитя тут не народжу, та музика, може, й буде. Щось мене ніхто вже не виживає. Нехай розбереться час, а люди — згодом".
Він кепсько почувався. Кололо в грудях, гнітила безперервна втома. І мати злягла не на жарт. Він приходив додому аж в присмерки і до світанку щезав, набравши в кишені олівців і паперу. До полудня просиджував в ізворах, думкуючи та списуючи то життя своє зганьблене, то чуже — не краще. Він на папері скаржився, але не хотів ставати ясновидцем темряви. Як реліквію дитинства носив із собою сопілку, що подарувала сестра Катерина. Збрехав Гординський, що він боявся сухот. Він пив ту саму воду, що пила сестра, їв її ложкою і молився щовечора, щоб захворіти, а сестра щоб не вмерла. Але Катерина вмерла після його втечі з дому, а втік він через те, що дуже жалів маму, яку покинув Гординський. Вдома Гординський видивлявся лиш те, що погано в Бога лежить, і найжорстокішими, найнепрощеннішими словами зганьблював пожертви, які дав Сторонцеві, як храпливому засланню долі. Юрій з семи літ писав вірші під верескливі буйнощі вітця й не менш верескливі материнські "уповання". Це було якесь божевілля двох родин, двох "крівців", яка жодну родину не спасла. Жодну родину. І він у сім літ вирішив, що втече від них, але пішов аж в чотирнадцять. І не до брата. Молдова була чужою, незнаною країною; ті депресивні і психозні родини, які випоминали одна одній за дане, взяте, вкрадене, зграбоване, пронищене, знищене, прогаяне і пропите, йому обридли. Він не міг очиститися від їхніх зойків, гикання і вересків. Він мусив утекти і втік. І не втратив. І не осягнув. Покинув розбещеність розуму і волі. І лиш такі, з культями, як той селятинськии гуцул, були до пригоди і бесіди.
Коли проти Дашкевички і Гординського ополчилося село, яке шанувало тільки волів і всяку безрогу скотину, а не людей, він відкраяв шматок мамалиґи і подався через гори в Молдову.
"Боже, яке дитинство моє тяжке вийшло! Але про це не треба ні говорити, ні згадувати. Щоб інші діти такого не звідали й не знали".
— Можна би й ще раз: не мої діти, не мої іменини. Людина, мабуть, не міра розвою, а міра занепаду. Вона спогадує власну смерть і власну смертність. Яка тут мораль чи розвідка істини? Нема. Щось було, та нема. Весь світ досконалий і гарний, крім людей.
– І так несправедливо. Або читай Шекспіра, або імпровізуй — від фінебр до скерцо. Ти не осягнув, ти втратив. Навіщо цей діалог?
Мабуть, я ще й космосом трохи займуся. Стільки прикроти в самообмані! Люди прагнуть війни через двадцять літ після війни. Видно, я не захочу з бунту проти людства встати.
"Мої гори! Я з вами розмовляв? Чи вгадав ваші чорні думи? Чи почув смеречини голос? Ні, то був я. В пустелі, самий".
Багатьом стежку позначив з родинних плям і плям, нажитих для родин; скрізь мірою тверезою правили, а він собі трохи лицедіяв, бо був хворий. Гуцули від Вижниці до Селятина вважали його за "переодітого пана"; пани розуміли його вищість над ними в помислах і світобаченні, та не розуміли його прагнення приземлитися до простолюду; родичі з жалем визнали, що він невдаха; друзів забрав світ; сп’яніння від волі і бунт душі через невміння і неможливість використати волю для якогось історичного руху; втрата Емілії; оте перехрещення, та легкодоступна насолода жінкою, яку відкрила перед ним Юлія Дияконович; той легкий і невимушений плин поезії, що не покидав його ні вдень, ні вночі; і загрозливе поколювання в грудях, і передсмертні стогони матері, і батькове конання, і занепад господарства, і непевність у пенсії за невидющі очі; і загнана бісмарківськими батогами в загорожі рабської покори Європа; і пошесні самовбивства поетів; і невідворотна стихія мислі на німецький лад; і вимирання гуцульського щепу від сухот; і неспростовна самота як вічна бочка самопокарання — усе переростало в недугу волі та душі, у хворобу хронічну, невиліковану, незбагненну, як потойбічне існування. На подвірці некований Гнідий рвав повід, косячи око на двері, за якими ніби провалився господар; про щось шепотілися слуги й пиячили, розносячи за горілку реманент; Меланії скаржилася мама; левадку обходили сусіди; довкола все аж смерділо недовір’ям, фальшю і зрадою; не було правди ні в Біблії (ліпше пошукати кісточку в вишні), ні в часописах, ні в словах. Він написав собі як наказ: "Мистецтво вимагає ходу, як гра. Коли поет не вміє його знайти, то лиш проголошує ідею для запиленої полиці. Мистецтво — вічний розум". Приколов аркуш на стіні, проте якісь княгині прірв і далі брали його в танок й закручували у вихрі шаленства до потемніння в очах. Він став утікати до Верховика. Гуцули "вели" мотуззя для посторонків, покурюючи та щось наспівуючи. Він пригравав на кобзі, співав тужливих "жовнірських" і запивав сливовицею за власні, виплачені троном.