НІ!
Оце і є моє щастя, мій рай перед пеклом. Нічого не мовив, а на полі ячмінь. Треба працювати, Юре.
Треба працювати, Юре!
Семен Нарівняк, мабуть, до скону лишиться вістовим поручика Федьковича. Ось він вийшов на уздвір’я. Світилися верхи. Чи манити цього селюка-подолянина подивитись, як світяться верхогори? Не треба. Що він утямить? Його покинула дружина — і він про це думкує, спадкує, низько кланяється. Тут інше життя, Семене, це не те: "В штики!" І я вас, невмілих, сліпо шаблею одрубував від якихось "чужих", щоб ваші голови не стелилися покотом на чужій землі-землиці. Ви ж, вічні слуги й селюки, не вміли воювати. А я не хотів.
Він зійшов з містка-ровесника і шкодував, що не взяв з собою ні папірця, ні олівця…
А як ти спочиваєш, наш вінчаний батьку?..
Той дивний хміль покинув його аж перед осідком (брамою вмирань). Мама гортала сторінки молитовника, мовби шукала в ньому загублений слід бодай чужого життя. Він вирішив не турбувати її, бо той урок, який вона дістала, відчувався на відстанях. Ганицький просив його бути з матір’ю ласкавішим. Таж ніс він цю ластівку ніжності до неї, як лелеки несуть ластівок, крізь моря і негоди. Дашкевичка вийшла сама. У креповій сукенці чорній, з чорною пов’язкою на голові — якась уже з іншого світу. Він подумав: "Кому потрібна, Боже, ще одна зайва смерть?"
— Осипе, схаменись!
— Що, мамо?
— Дай умерти спокійно. Що в тебе за гості?
— Мій солдат. Може, я його впрошу лишитися в нас вести господарство, бо ваші, мамо, наймити просто злодії.
— Я знаю. Я все знаю. Я налила б їм окропу в очі, бо вже й тебе беруть за дурного, ніби тут чужа нива і позичений серп.
— Я теж знаю, що кий, що паляниця. Але це ваші слуги, ваші наймити, мамо.
— Здався дід на обід, а ввечері голодний ліг. Сину, я вже вмираю. Ти ще довго будеш дитиною?
— Видно, вже довіку. Нема в мене опори, мамо.
— Посвяти мені пісню і назви "Опора". Я ж тебе тримаю на плечі понині. Ти що… не відчував цього, синочку?
— Мамо!
— Облиш. Бо щось збрешеш, тоді й зовсім затвердіє для тебе серце.
— Ви мене народили, мамо, таким.
— То як з’їв калач — берись до хліба.
— Держіть собі свій хліб.
— Напиши мені пісеньку "Опора". — Вона заплакала, і він боявся її пригорнути чи втішити. Її вже освітило полум’я свічок. Це полум’я відбивалося в її холодних, зісклілих очах і молило про спасіння душі. — Напиши, синочку.
— Усім буде кара, мамо, усім нагорода, криваві потоки не пусто ринуть… Ось початок вашої "Опори".
— Дуже сумно.
— На правду ще не збив кайдани ні лях, ні гордий цар-тиран…
— Пісню. Мені пісеньку заспівай, синочку, — захиталася з боку в бік Дашкевичка, ніби щось хотіла видобути зі своїх далеких днів, та вже не було ні сили, ні бажання.
Він пішов по кобзу, вилаявся на сонного Нарівняка, та чарочку все-таки перехилив для настрою. Дашкевичка стояла в сінях, притулившись чолом до одвірка. Він поставив кобзу в куток, заніс маму до кімнати, легко уклав на лежанку і вкрив ноги рядном. Вернувшись до сіней, узяв кобзу, та чогось передумав і пішов по скрипку.
— Я вам поспіваю, мамо.
— Але це чужі слова, синку. Що тут твоє, крім голосу і скрипки?
— Матусечко, послухайте.
Дашкевичка кволо заламала руки, мовби ховала цвинтар. Кладовище десятьох діток, а цей удався, бо живучий.
Покинь мене, — затремтіла її рука в повітрі. — Іди! Я хочу помолитися… За тебе і за все…
Він допоміг їй влягтися. Мати вмирала. І просила співати.