З весною в селах з’явилися мандатори, колишні власники гірських угідь. І почалася війна всіх проти всіх, ба кожний куток був уже кимось зайнятий зі згоди громади і сільського віча. Одначе пани і паничі поводилися так, ніби реформи сорок восьмого не було і гуцулів досі не розкріпачено. Власники панщанних наділів у Сторонці зупинялися в Дашкевички. Федькович зачинявся у світлиці або втікав з обійстя. Дашкевичка потроху виходила "на сонечко", Юрій чув, як скаржиться, що жити їй лишилося менше, ніж пташці на кілку посидіти, а син не береться й за холодну воду. Не схаменеш його ні просьбою, ні грозьбою. Зухвалий, легковажний, живе як у тумані, виступає проти добрих звичаїв. Здавалося, що син чекає не дочекається, коли маму побачить на катафалку…
Тим часом між сонцем і місяцем по небу пропливали погрозливо декоративні хмари, над високими плаями гримотіли громи, а нетяма Водоріз потрясав кулаками, накликаючи дощу на долові царини. Нарешті домігся. Полилося повносилими гронами, і гронами сипалося дробовиння стукотів по дахах. Водоріз тільки в стегновій пов’язці стояв під дощем і вдячно дивився в небо, а коли дощ припинився, пішов по хатах канудити милостиню-зарібок. Путилівка несла на пожовклій хвилі ослизлі топляки і піднялась майже до місточка. На перекаті за садибою знову одірвало шмат пресованої сланцевої породи. Вода запінилась, зазеленіла, наче долили в річку трутизни.
"І я, як той берег, триваю — ні сплив, ні втонув".
У січні минулого року його спіткала така сама безнадія. Він писав Горбалю, що почуває себе птахом у клітці. "Боюся одного, що загину". І соромився тих скарг, тих побоювань: "За це прости мене, днино сьогоднішня, та й ти, руський народе… Не раз, як читаю твори української літератури, манять мене гадки… піти, співаючи, Україною чи бодай Галичиною. Хоч радше не Україною, а Галичиною, Буковиною, Угорщиною. Бо як на Україну? Щоби мене, братику, забили в Сибір?! Кортить ще мене до ненечки. Боже, потіш її та порятуй". З листом надіслав Горбалю кілька віршів. Той відповів у березні. Розрадив його кількома Шевченковими поезіями і волав: "Кріпися! Кріпись!" Федькович вивчив ті Шевченкові поезії напам’ять і тут же сказав про них у листі до Горбаля: "Соловію, хто твого голосу срібного хоч раз почув, то чи йому жабиного крекоту доживати?.. Галичино, Галичино, бідна ти, Галичино!"
Майже сто років зорієнтовані на Німеччину і німецьку культуру дослідники оскаржували Федьковича за те, що він не мав критичної оцінки на перипетії свого життя. І жодним словом не натякнули, що, як він сам зізнався, зіпсований був трохи німцями, передовсім отими романтичними самозапереченнями, самозреченнями і пошуками загальнолюдського на шкоду людському. Не посміли сказати й того, що Федькович справді був німий: відірвана кордоном по Збручу, Західна Україна не мала літературної мови, і це всіляко благословлялося Габсбургами, що зовсім онімечити цей край. А О. Маковей писав: "… він всюди добачав контраст, недостачу розуміння від людей, почувався чужим, віддаленим… Як кожний поет, він був великим ентузіастом природи, а спрага й неспромога оглядати її далі доводили до поетичних жалів на непривітній чужині, до самоти…"
Ой ні! Насамперед Федькович був вихований високою поетичною мислею славетних європейців і завдяки їй умів побачити і далі, і безконечність природи. Про це свідчать його німецькі вірші. А рідну мову він знав тільки з пісні, досить скупої на слово, а ще слово те переозвучувалося бессарабською, бойківською, гуцульською, угорсько-слов’янською, чесько-слов’янською говірками, і він був позбавлений засобів вислову.
Одначе правда про це ще не раз випливе з самої поведінки поета, його розмов і листів. Поки що він нас цікавить лише як людина, що йде від минулого до майбутнього, від свого минулого до свого майбутнього.
Його приятель із 41-го піхотного полку написав, що штабне начальство занепокоєне приходом до влади в прусському королівстві Oтто Бісмарка. "Принц-шрапнель" Вільгельм I призначив його канцлером, це те саме, що й міністр-президент, та вже є чутки, що готується анексувати решту князівств, які ще не підпорядковані Пруссії, готує напад на Остмарк (Австрію), Данію і Францію. Називають цього шваба "залізним канцлером", так любить дух казарми, залізо і кров. І попереджав приятель, щоб Федькович негайно надіслав рапорт, аби його остаточно демобілізували, бо через місяць може бути пізно: навіть відпустки офіцерам припинили. Під Відень стягують армії з усіх кордонів. У повітрі вже пахне порохом.