Він дивився зі свого місточка на бурхливу Путилівку, і його дедалі більше охоплював неспокій. У двері стукала реальність. Вона готова була порушити і те невеличке, що він мав. Коли люди перестають вірити в ідеал свободи, вони або вигадують міфи, або згадують уже вигадані. Однак тут не до цього. Треба йти на комісію з очима, писати клопотання, щоб його звільнили з армії. Треба рухатись. Годі споглядати життя із засідки. Німецькі поети-романтики гинуть один за одним тому, що досита забезпечені дворянськими маєтками. Він озирнувся на материн осідок. "А тут треба думати про хліб, думати про життя".
Дома він з жалем окинув поглядом "трибунал", завалений рукописами і книгами. На очах виступили сльози, коли взяв до рук стосик аркушів з перекладом "Слова о полку Ігоревім". Під цим стосиком лежали армійські зошити з перекладом "Пісні про Нібелунгів". Він аж застогнав: так конче не можна жити. Усе пропадало в довершеному стремлінні та в недовершеності справ. І палило вогнем неопалимої купини — знову все покинь, іди.
заспівали, мовби глумлячись із нього, на Верховиковому уздвір’ї. Видно, знову там лимарська толока, готують збрую перед ходом в полонину. Співали задьористо, не до настрою пісні: кликали його з кобзою, та йому було не до товариства.
Смерть із нами, в кожному із нас… — десь у мозку народжувалася строфа, але й це він притлумив. Крізь вікно виднілося озорене сонцем пасмо гір. Йому треба було туди, за гори, виходжувати документи, кланятися, просити, пропонувати гроші…
За обкутою бляхою брамою стрибнув у сідло. Гнідий нетерпляче переступив з ноги на ногу (видно, любив мандри), та Федькович, посмикнувши вуздечку, хвильку наслухав. Мати не покликала. Тоді в дорогу!
— Куди, Юре, знову оплатився в мундир? — запитав Верховик, видибавши до воріт.
— На явку, пане добродію.
— А тебе й досі не комісували? — щиро здивувався старий.
— Та ось готуються до війни з пруссаками. Не знаю, чи й удасться.
Верховик круто вилаявся і мовби знічев’я промимрив:
— Ач, степліло. Як серед літа, палить подих… Виходить, ти до Чернівців? Ну, то щасливо! Купи там якихось газет, аби напевне довідатись, чи війна. — І, на щось нарікаючи, зашкандибав на обійстя. Гамір там одразу стих, ніби людям заплішило роти.
Смерть із нами, в кожному із нас… Ні, щось інше:
І мати синів не впізнала, що вернулись з полону. Він уже виїхав за Сторонець, далі чогось не в’язалося, то стиха сам для себе заспівав:
В Усть-Путилі він переїхав місток через Черемош на галицький бік. Надвечір спішився в Тюдові біля корчми, почепив коневі торбину з вівсом, нашвидку перекусив за шинквасом, щоб не чекати місця за столиком, знову перебрався на буковинську дорогу й вернувся ночувати до Розтоків (у селі не було мосту через річку).
Олександр Волянський зустрів його не просто як свояка (він тримав першу сестру Федьковича), а як найсердечнішого, давно очікуваного друга. Пост якусь мить постояв перед фотографією сестри, облямованою чорною стрічкою: з портретика на нього мовби глянула молода Дашкевичка. "Смерть із нами, в кожному із нас…"
— Чому досі не з’являєшся? — запитав Волянський, коли сіли вечеряти. — На Великдень що робив?
— Гостював у мене приятель з Галичини.
— Кобилянський?
— Ні, мій колишній вістовий.
— А де Антон? Це неймовірний хлопець. Де він подівся?
— Працює вчителем реальної школи у Львові. — Федькович зітхнув. — Він справді незвичайний.
— Кобилянський знав, що ти листуєшся зі мною? Федькович кивнув.
— Я писав Антонові, що всі вірші пересилаю тобі. Якби раптом що-небудь трапилося — це ж армія, походи, бої, — щоб звертався до тебе. А йому надсилав лиш те, що годилося друкувати, бо Кобилянський непосида, на місці його не завжди можна знайти. Та й не хотілося, щоб він читав написане похапцем, де-небудь на пеньку за казармами чи на короткому постої в поході.