Через кілька днів Кобилянський проводжав Федьковича від Емілії Марошані на його квартиру. Федькович раптом зупинився посеред вулиці.
— Не спав я ці ночі…
— Після нашої розмови? — співчутливо спитав Кобилянський.
— Так.
– І до чого додумався?
— Не бачу, для кого писати. — Федькович підступив до ліхтаря. — Почитай, цю думку я написав у таборі під Кассано.
— Мова чиста, народна. На жаль, у чеській транскрипції. Федькович зітхнув.
— А це мій армійський щоденник з торішнього походу. Поки що тільки на це зважився.
— Слава Богу, що сам за себе взявся.
Наступного ранку примчали до Федьковича обидва: і Кобилянський, і Горбаль. Припечатали долонями два стоси книг на столі.
— Думка "Нічліг" не шедевр, — сказав Кобилянський, — але і її спробуємо надрукувати. Готуй мені добірку з п’ятнадцяти-двадцяти поезій, в мене є одна задумка, завтра ти станеш знаменитістю. Якщо маєш час, я тобі з пам’яті прочитаю кілька віршів Шевченка.
— Прошу! З великою радістю…
Не вірилось, що з того дня минуло два з половиною роки. Кобилянський і Горбаль виїхали з Чернівців, і місто мовби осиротіло без них — непосидющих, метких, комічно-дотепних і непоказно-мудрих у кожному вчинку.
Федькович з нудьги пройшовся до щовбів, де закладали фундаменти під митрополичу резиденцію. Гакман замислив якусь грандіозну споруду. Горами стояли складометри паленої цегли, штабелі дерева, незважаючи на ранній час, копошилися сотні будівельників. З відстані здавалося, що тут зводять піраміду.
— З усього видно — щось на віки робиться, — сказав Федькович до гуцула із скринькою столярних інструментів, який прямував до обгороджених штахетами рівчаків, де закладали фундамент.
Гуцул запалив люлечку, ствердно покивав головою.
— Переживе наших праправнуків і їхніх правнуків.
— Що ж тут буде?
— Палац єпископа, семінарія, семінарська церква, дім для приїжджих, парк. Будують по-столичному. Резиденція посяде всю місцину аж до лісу. Править роботами чеський архітектор Иозеф Главка. Двадцять літ тому, ще хлопчиськом, я тут ратушу опоряджував: вікна, двері… З ненем і двома братами найнялись. Гадалося, що це Візантія. Але справжня Візантія тут з’явиться, — показав рукою на муравлисько робітників на розритому пагорбі. — В Італії закупили мармур, вже випалюють різнокольорову глазуровану дахівку. Будівництво розраховане на п’ятнадцять років.
"Гакман зітре стару історію краю, — подумав Федькович. — Вона й так маловідома від Мухи до Вишневецького і Кобилиці, а цей німець добереться і до Певтінгерових таблиць".
— Як вам платять?
— Несогірш. Та жити ніде. Сам я з Глибокої, на неділю доїжджаю до дітей, а тут зафрахтували дерев’яні блощичники, нема від кліщиків спасу. Та вже закладають в лісі бараки, якось літо переб’ємося, а тоді побачимо. Ще у вірменській церкві є для мене діло. За різьбу платять вище, може, на зиму знайду помешкання в старому місті і наймуся до вірменів.
Мовби перейнявшись досадою і настроєм глибоцького різьбяра, Федькович знову простував до своєї "молитовні" на Sterngasse. Насмішка долі втамувалася навіть у назві провулка. А доля причаїлась за темними, давно не митими вікнами, і було в неї довгасте обличчя з горбкуватим носом, як у того гуцула з Глибокої, і тримала в руках дерев’яну скриньку з інструментами, мовби наготовленими для того, щоб тесати домовину. Сміх її тривав уже довго і застряг в горлі, вона не могла дихнути, лиш схвально хитнула йому головою. Він дивився на неї непорушно, як в день остаточного розрахунку. Тепер він її не боявся і не вірив їй. Сімнадцять років тому, коли він утікав у Молдову, в незнайомому місті його спіткала ніч і він заблукав саме в цей дворик і пересидів до світанку на цій дубовій чи буковій лаві. Він погладив відполіроване чиїмись ліктями бильце. Згодом, аж доки Нойбауер не привів його до вдови Марошані, він ніяк не міг розшукати цю закутинку, але, буваючи в Емілії, не смів поглянути крізь вікно на лаву, де колись знайшов прихисток.
Він утікав до Молдови ошатно вбраним паничем, стегно його зігрівав гаманець з "дарунковими срібняками", та почував себе нещаснішим за каліку-бродягу, який вхопив його на вулиці за руку і щось слиняво белькотів, намагаючись повести за собою, тому й довелося забігти сюди. Може, ще тоді тут оселився його невмирущий смуток? Бо, коли Городинський-батько привіз його до Чернівців, він уві сні оплакував маму мовби на цій лаві. Батько побоювався, що він зіслизне від нього, як тільки трапиться нагода. Вирішив переказати мамі, щоб приїхала до нього в Чернівці. Вибралися її стрічати аж за Сторожинець, і десь в корчмі чи бо на деординському набрехали, що Дашкевичка ось-ось підкотить на бричці свого коханця, стражника Воронки. І справді: віз маму Воронка. Дома Гординський збив Дашкевичку до синього м’яса.