— Спасибі за одвертість, пане Нойбауер. З вашого дому я піду іншою людиною, і, як мовиться, вроди, доле, на врожай. — Добре подумайте про все, намітьте собі план дій, але, Боже борони, не займайте ніяких позицій. Позиція — поняття оборонців і всіляких охоронців. Ми повинні вибирати плацдарми для наступу, якщо вже вдалися до військової термінології. Плацдарми для наступу! — повторив "блискучий німець".
Він увесь вечір був чарівний, Федькович застав його трохи зчужілого для світу, мовби занедбаного, в пантофлях на босу ногу і в довгій турецькій киреї, хоч при краватці на білосніжній сорочці і з перснями на товстуватих пальцях. Нічого в його вбранні не змінилося, та це вже не сприймалося, бо на кріслі сидів чи походжав по кімнаті апостол хвилюючої, дуже зрозумілої і доступної, та чомусь невловимої правди. А ще краще сказати: ніхто ту правду не міг осягнути. Нехай він осягнув її на словах, однак хоч словами, хоч дрібними справами її утверджував, а для посполу вона лишалася неясною мрією, весною літа, яких ніколи не буде. — Ви мені писали з Пешта, що перекладаєте "Пісню про Нібелунгів", — раптом перескочив на інше Нойбауер. — Ріхард Вагнер пише на цю тему (правда, текст він зробив свій) трилогію чи тетралогію-оперу, щось на кшталт Дев’ятої симфонії; правда, у Вагнера життя — міф, тоді як у Бехтовена життя залишається життям, як сукупність досвіду, легенди і відстороненої взаємодії символів. Але я збираюся дати серію публікацій про Вагнера в газеті. Якщо ви щось встигли у перекладі "Пісні", ми запропонуємо читачеві дуже симпатичну єдність: німецького оригіналу і українського перекладу в часописі. Ось вам третина обсягу часопису. Решту підберемо, змонтуємо чесно і міцно в ході роботи.
— "Пілат" у нашому перекладі "Пишний", — задумливо сказав Федькович. — та відправи у нас відбуваються або латиною, або церковнослов’янською мовою. Я був дев’ятою дитиною — не піснею — в матері, і моя мама навчала мене польської і німецької мови, а сестра навчила тільки русинських пісень. "Пісня" ще довго не буде готова, бо рідне слово — це не космічне ехо.
— Даруйте, пане Федькович. — Нойбауер налив вино у келихи. — Не дозволяйте мені напиватися, бо я дуже експресивний німець. Вибачте, я не знав, що ви не були дев’ятою піснею в своєї матері. Що ж, обійдемося без Нібелунгів.
— Я мав у руках канонічний текст, а не текст Вагнера. А коли це трилогія чи тетралогія, то, як на мене, — висновок життя. Отут я вже боюсь, дорогий мій брате.
— Чи ви надто обережна людина, чи…
— Боягуз? — Федькович подивився "лінзами" в очі Нойбауера.
— Ні. Але як це в Шекспіра: життя втрачає той, хто його прагне набути клопотом надмірним? Так і з репутацією. Не варт про цю панну надто піклуватися, бо виходить все навпаки. Сили притягання накликають несприятливі ситуації. Ви здогадуєтеся, що я розлучився з дружиною? Так. Людина жила біля мене, а не я біля неї, і вона всі свої думки і бажання спрямовувала на те, щоб мене нищити. Буквально нищити. Я давно бачив, що вона вивезла свої речі до родичів, що якісь дрібниці спеціально виставляє перед очі, щоб я нічого не втямив. Бюджетом я ніколи не міг розпоряджатися, але гроші з шухляди стали кудись зникати, а коли доходило до прикрого, що не було за що купити шматка хліба, вона нібито позичала сотню-другу в тих же родичів. Даруйте, але вона так низько опустилася, дріб’язково переслідуючи мене, що це не можна і віддати словами. Розрив був неминучий. Я віддав їй все на волю, вона пошилася в дурні, зганьбила мене перед усіма знайомими і знову ж родичами, стала такою брудною істотою, що яка-небудь макака чепурніша. Якби я думав у ті дні про репутацію, я неодмінно зрівнявся би з нею в усьому. Та я на все махнув рукою і мене не заторкнули її підступи й знущання.
Я маю на увазі — ім’я моє не зачепили. Хоч дехто думав, що я несусвітний телепень, оскільки мовчу, мовби нічого не розумію.
Федькович прочитав строфу, виписану з якоїсь книжки після одної з суперечок із матір’ю:
— Ось-ось, — потакнув Нойбауер. — Тепер зійшовся з недавньою вихованкою нашої гімназії і дивуюся, чому я досі був такий нещасливий в особистому житті, а тепер такий щасливий. Сам собі не можу повірити, що вона мене підвела майже до безодні. Але саме над безоднею сили покинули її і вона сама себе пожерла, не звладавши з торжества.