Не змогли розділити пекучий сморід ран і смерті, не могли поділитися трупами й каліками, не те що землею, сльозами жінок й плачами осиротілих голодних дітей. Довелося сліпому відрубувати від оскаженілих французьких резервістів оскаженілих кріпаків — побратимів з Понадзбруччя і Карпат. Похоронний відділ капрала Федьковича на світанні відійшов у повному складі, та кого, розсіченого, з французів прикрила ніч люті і смерті на тому боці — тільки Богові відомо. Убивав чи не вбивав? Убив чи не вбив? Кого і скільки поховала темрява на тому боці? Чи можна це поховати в забутті, в горілчаному чаді, в безумстві каяття й безумстві подиву: чому? За що? Хто ми?
Сміттям й огидою нас ти вчинив між народами.
І я піднімаю до тебе руки за душі немовлят, що гинуть на розі всіх вулиць. На землю печінка моя виливається, і день твій для мене ведмедем годуючим став…
Господи, воля твоя безмежна, та скільки я їх знав і знаю, готових до іншого:
А тим часом пророки твої провіщали для тебе марноту й фальші, щоб долю твою відвернути в вигнання… У гори!
Кочерга — до печі хазяйка, але й тут печені голуби не летять до губи. Навіть Волянського не хотілося бачити. Та Верона, те Кассано! Спогад на спогад, як день на день, а Іліади нема й, мабуть, не буде. Але щось мусить лишитися! Мусить. Як та сліпота в батька, у Чернівцях, після Італії. Він вирішив прихистити каліку-сина, сліпого сина, й цим очиститися перед сумлінням за те, що заслав сина в криваву Європу. Довелося з солдатами відбирати в батька немудрі походні речі. Побачивши обох цих сліпців, Кобилянський написав у щоденнику: вони були надзвичайно схожі — син і батько. Більше того, вони були рівні як особистості і обидва, ненавидячи один одного, один одного жаліли.
І було в житті багато подій, лиш не було життя. Не було, милостиві перепаночки.
Із першого порогового перевалу до вічного царства гір виднілися верховини Магури, Біскова, Кінашки, а далі вже вгадувалися за серпанками землі і пам’яті Розсічний, Сінна, Букова, Ванчин, Пліша, Магура-друта, що вище, Скипова. А там, ще далі, у повному невираззі Лозова, Яровиця, Козарка… Поверхами поставали гори одна над одною, як атланти Венеції. Ось чому не закінчує смерть людську дорогу. Ніколи несправедлива не уб’є прагнення зазирнути за обрій, бо й там піраміди.
Скільки поховано на скитах!
І все-таки він тут ще жив. Якийсь новий Дюмлер на Унтер-ден-Лінден сплохував, збанкрутував, треба чогось чекати, якогось неіснуючого життєпису капельмейстера Йоганнеса Крейслера в малоісторичних історіях кота Мура. Нойбауер сплохував! Треба списуватися з галичанами, інакше часопису тут не підняти, це єдине, що тут потрібне більш, ніж якийсь там Федькович.
Треба піднімати це крок за кроком, чин за чином. А коли вмреш, Федьковичу, позамерзають кларнети і зустрінеш небо своє покинутим, без ключів від планети. Як Гординський.
"Боялися його, як Господа-Бога, — свідчив про нього згодом один з гуцулів. — Він був хитрий, а для хлопів тиран. Перед ним усе тремтіло. За сто кроків здіймали капелюхи".
Ось яким був батько. Доброго сліду не полишив у людській пам’яті. Не зраджувала його мама Дашкевичка. Куди вже було зраджувати! А він тримав любасок на перевалах, волік кар’єру і був з цього мудріший за інших.
Мати нас тільки пестила…
Іван Ганицький спровадив до катуші волонтерів Кобилиці й за брата Івана давав Йосипові-Юрію гроші на реальну школу. Щоб грамоту в гробі заслужити. Kreishauptschule! Коли Гординський переїхав до Чернівців і влаштувався службовцем магістрату, Юрій пожив із ним три місяці, й довелося втікати. Воля-неволя, люба-згуба, плач крізь сміх і жаль до могили… Ото й дитинство.
Ото й дитинство!
Призимець весни.
Батько ходив у польсько-панській ноші, а я гірко бідував. Чи не маю я права скаржитися, коли скарга — моє життя?