Я бачив тільки ревнощі, нарікання, бійки і чвари, лишався тим, ким мене народили, та вони сказали, що я ніким не був і ніким не стану. До купця писарем оддали, тоді в мандри витурили і вік занапастили, тоді, рятуючи, вперли до шаблі цісарської рятувати на нічийному перед новим побоїщем полі сирітські голови наосліп, ба, як офіцера, навчили рубати шиї, забувши, що трон моя чужина. І під знаком цим все! Як офіцер, я справувався перед вищими чинами, бо за моїм плечем стояли сироти з Поділля і Карпат. Я був чемний і упрохував чемно триматися своїх солдатів. Але мені купили вищий офіцерський мандат й призначили до другої, вищої, компанії гренадерів, щоб осліплими очима краще рубав повстанців Гарібальді. Бачили в мені внутрішню інтелігентність…
То звідки ж, пане-брате, взятися поезії Вергілія? Зима в зимі настала!
Згадую знову і знову Івана Крука з Шупакри, хлопців із Чокова. Був я, здається, плаксивим парубком у солдатах. Та й сліпий голови їм рятував. Вояк — сиротина цивілізованого світу. Підпорісник кривавої долі. Браття, став я нишком казати, наводіть розум пережити цю лиху годину.
Ардял. Дезертирство, самостріли, самовбивства і вбивства, арешти, тута, окопна смерть. Пияцтво, розтлін, сутяжництво, доноси.
Браття!..
Чи був я людиною?!
Та ніби скріпився муштрою, дослухався до всіх голосів світу, мовби знав їх, як голоси смерек, та й більше чомусь знав. Але, на своє нещастя, Бог мав щастя називатися Богом, а я називаюся людиною. До 1859 року — порожня царинка в моєму житті. Жодних активних спогадок і… нічого не зроблено. Одно, що можна було винести з Чернівців, — німецький дух, який всевладно панував над мудрими і дурнями. І, знімечений буковинець, я шукав під шпіцрутенами свого народу, як конаючий Мойсей з Господніми заповідями, а народу того й не було, бо він ще не народився. Вільгельмівський фельдфебель, я не міг навіть напитися, як офіцер, бо був лиш претендентом на інтендантство. Просився в Аппеля писарем до в’язниці, щоб вийти зі смердючого Stiftu на вулиці Marijahilfe в околиці Відня. Кельнер повищив мене аж у відході з Трієста до Венеції, під ливними дощами зажадавши викупу горілкою, бо йшли ми без боїв, виконуючи функції корпусу негайного втручання.
У Вижниці, в невеличкій капличці з потемнілими вітражами і розтопленими свічами, він написав свою другу біографію для Дідицького. Так десь писав і першу для збірочки "Поезії Іосифа Федьковича". Коли вийшла та книжечка, ховався у чернечо-солдатських патинках і довгому плащовому халаті поверх солдатської сорочки з тісною, як зашморг (історія диктувала порівняння), облямівкою в потемках Stiftu, не сміючи нікому похвалитися, хоч писав Дідицький у передмові, що Федькович… одразу вибився у верхи літератури, й увижалися широкі та плоскі гребені Чорногори, і думав трохи зухвало: а нашого Бога не треба захищати, пане Дідицький, бо він високо.
Чому люди знищують огулом те, чого нездатні створити поодинці?
Не пора, пане Дідицький, передчасно возвеличувати, я ще не посів свого неприступного скиту. Ця зірочка — мій початок, лиш циганка-волошка на рідному полі. Чужими ногами стоптано це поле, спробую його засіяти не кривавими квітками, а незміряним світом щирого серця, тоді всі переконаються, що мій початок такий же початок, як і ваш. Тож треба працювати, ваша скромносте Федькович, на ста конях їхати поперед дикої долі та добре напитися солоного моря, аби біді нашій задзвонили дзвони. Гаразд і те, що писарчуки львівські не картають, як сорокалітню повію з Marijahilfe, яку сама Богородиця позбавила благословення і допомоги. Чернетки другої біографії він робив у Семигороді в січні, перед очікуваним від’їздом на Буковину. Думав — своє мливо молотиму до самого гроба, а вдалися ті штрихи спробою самоосвідчення, мов передчуття бездомництва та паломництв на "доріжках-моріжках, під сивою зозулею і чужими зорями". Тоді ж вирішив, що "Новобранчика" не опублікують, збояться, та, може, згодом пропхне його в Коломиї Патрицький (коріння з-під білого каміння). Та сталося так, що поема, де діяв "упосліджений" гнобителями солдат-поет, зубожілий сирота цісарсько-попівського раю, була викарбувана аж на руїнах золотої брами, коли престоли здобули в історії право "на п’ять стопів глини" (і навіки їм нагородою кара!).
Його визнали, й інакше не могло трапитися. Судити суддю засуджений не може. Не зажив поваги Йосиф Левицький за написаний польсько-руським й до змішу церковним макаронізмом величальний "Стихъ во честь Его Превосходительству Преосвященейшему Кирь Михаилу Левицкому, Митрополиту Галицкому, Архиепископови Львовскому, Его Императорского Величества действительному тайному советникови, докторови С. Богословия и т. д…". Не було черні й для інших, хто лиш крізь зуби називав цю чернь народом, для кого не було ні Котляревського, ні Квітки, ні Шевченка, хто русинів хотів бачити хоча б поляками, Тургенева та Некрасова цнотливо соромився, а до Островського нездатен був наблизитися навіть школярським розумінням.