Зі скидів на дорогу зливалися мутні водоспади. А в Тораках, які лиш трохи вище, ніж Дихтинець, падав мокрий сніг. Коли наблизився до Стороння, околичні царини й узлісся біліли, мов серед зими.
На подвір’ї, вже машинально, Федькович глипнув на мамине вікно. Зі щемом згадав, як ласкаво вона приймала його наприкінці березня.
Що з тобою сталося, нене?!
Чому я весь час розчаровую людей і вони починають підглядати за мною, як дідові опеньки з гною?
Я не пророк, кожне слово якого стає святим, тому пророка завжди карають і страчують. І, здається, не вселюдський болеїд, якого звикли бачити тільки в сльозах, тому навіть дітям хочеться закидати його камінням, щоб побачити спотворене риданням обличчя. Та коли люди здебільша кажуть про інших тільки те, що самі з себе являють у житті, то мені безнастанно щось накидають, щось про мене вигадують. Мабуть, тому, що я не є минулим людським. Я є для людей їхнім непередбаченим майбутнім, про яке вони думають з недовірою й острахом.
Вітер доніс шелест Путилівки. Стиха шепотіли смереки. Між хмарами проблиснув місяць.
Місяць оре темне небо, а я три думки гадаю, що мені діяти, з чого починати, аби щось у собі переробити на краще.
Святий супокою, Звінчаюся, серце моє, Навіки з тобою Без корогвів і без попа…
Він добре знав, що таким чутливим, образливим і навіть трагічним зробила його любов до Емілії. Панна Марошанка намагалася розбудити його пристрасті пестливими співчуттями, підкресленим розумінням його вразливості, і зрештою після розлуки з нею в його душі накопичилося стільки дрібних і пекучих образ на людей, що він часто ставав плаксивим хлопчиськом. Останнім жалем всі жалі несу до тебе… Своєю зрадою Емілія зневажила його до могили.
Насідали присмерки, та в маминій половині не світилося. Дашкевичка полюбляла вечірні сповіді перед Богом у цілковитій темряві. У себе на столі застав розгардіяш, наче покопошилися півні після бою. Він пошкодував, що досі не оглух серцем до всього цього. Знову кольнуло в грудях, коли згадав, як напали на нього збандичілі розтоцькі парубки, як діти й молодиці стали закидати його камінням.
"Схаменіться, люди! — закричав піп Костинович. — Це ж урльоповий цісарський офіцер Федькович-Гординський. Поет Федькович, людоньки, ваш адвокат і заступник перед світом. — Видно, Костинович здогадався, що цей розпавичений підпоручик — Федькович, з описів Ганицького чи Волянського, Олександрового батька. — Ану дайте дорогу!" — кинувся на юрбу з дерев’яним розп’яттям. Пробившись крізь ватагу парубків, парох узяв Федьковича під руку, від нервового збудження насталено стиснув лікоть і провів до линвового моста на Черемоші. Услід улюлюкали: "Хай тільки ще раз сюди потикнеться, ми йому повернемо голову в той бік, куди очі не дивляться".
У кошику для папірців валялися клапті порваних листів. Він болісно скривився і почав здирати з себе піддубенілий на холоді мундир. "Кожний має свою правду в своїй господі". Тільки ж тої правди, як поля, за днину не сходити. Листи зі Львова й від товаришів по війську з Семигорода. З маминої половини долинув дражливий сміх Меланії Верховик. "Господь з тобою, сердешна". Знову згадав, як волав до натовпу парох Костинович: "Та він же син шановної Дашкевички зі Стороння, син мандатора Гординського. Пошкодуйте хоч матір стару, в якої Богородиця забрала десятеро діток під свою святу опіку. Він у неї один лишився".
І шматує листи від нещасних вояків! Меланія щось оповідала Дашкевичці, та мовби силкувалася підтримати розмову, та щосекунди скаржно чи знудьговано кректала, кашляла й била долонями об подушку, ніби когось шмагала за свою знедолю.
Федькович затопив у печі й дивився на відсвіти полум’я, що пробивалися крізь щілини в дверцятах і полільнику. За вікном усе поглинула липка біла імла. На оборі прочалапав по ще скованій морозом грязюці котрийсь зі слуг. Через хвильку прочалапав назад. Тут же Меланія покинула Дашкевичку, та, коли вийшла з хати, хвіртка не скрипнула, зате почулися голоси десь за причільною стіною. На людські стосунки треба дивитися крізь вселенську комедію, — подумав поет. — Навіть на трагічні закінчення цих стосунків. Досконалість бачення життя неможлива без певної частки гумору". Мабуть, той плішивий, у сірих габардинових штанях, повів Меланію в хлівець. Що ж! Ця молодиця вже нічого не втратить у людських очах, її наповнене жагою тіло лишиться нетлінним ще на сто літ після того, як його покине душа. Воно законсервоване аміаком, як стума, що оповила гори.