"Де ви, мої обморожені мрії? Коли ти повернеш на весну, зимо сподівань, до тихих скрипок Вівальді?" До добротворного поля вселюдської пам’яті від чужих, як свічка в руках покійника, прапорів. Коли повернеш, зимо? Коли народиш найчорнішого ворона? Коли змиєш хвилею каміння одвічних прокльонів і поклони календарям?.. Коли?"
Жінки — як та вода, як та земля, як таємниця життя у житті, що продовжує життя і спричиняє вічну погоню за життям, як оселя страху в межиріччі життя і смерті… Жінки йому вже навіть не осміхалися (услід за матір’ю і сергіївською попівною, склавши йому вирок невживчивого нелюда у дивацьких фантазіях). Він їм теж не показував очей з-під товстих і змутнілих ще в Італії лінз. Кланявся, як на тінь ночі, як на усвідомлене самоприречення й погано замасковану неприязнь світу, з яким неможливо було розминутися. Ще одне сумовище його невдач. Ходжу й дивлюся, хто стрягає в мене рушничний дріб, чому, за що, яка мета в тому "добить"?.. Ні, то лиш мозаїка людського неприйняття незрозумілого, хвала Творцеві, що народив людину в противагах до чужого світу. Може, це дикий закон поступу.
І все ж він аж надто прицінково вдивлявся в портрет Павлини Волянської, що не знати чому зберігала пам’ять. Пишногруда, жаглива дівиця "на трьох". Сопоноса, з випнутим підборіддям і хтивою нижньою губою, наче німий ювілей ще дитячої розпусти і жадоби помститися за власну непогамовність, кара явища, що зветься місцевою, корінною гуцулією, дрімка лежача істота з солодкої ночі і гіркого дня, якесь уособлення точби та егоїзму — чому вона йому на гадці, чому перед очима? Лиш тому, що вдома він на чужині? Дивно, як риси її вкарбувалися в його пам’ять навіки. Наче щоб убити в ньому Емілію. І він з показною щирістю усміхається до портрета Павлини в оселі її брата, його щирого товариша, побратима, який вочевидь не радий його поглипуванням на портрет і міг би сказати пізнішим тлумаченням таких дурниць: а цезарі й легіонери перевампірили Венер.
Відкладав собі дні, коли поїде. Живе — в живому. Побачити її живу і справжню! Він не школяр і відійде. Що йому загрожує? Лиш стухи минулих мук і розчарувань. В Емілії. Ще один урок з німецької ґрунтованості почуттів, розрахунків і вчинків.
Місяць масляно-чорногорий. Гора Чорна з-за гори. Чорногора. Як карта сподівань і порожнечі. А може, наблизиш цю безконечність до слова, зрозумілого закону?
А капітан за плечима: "Будеш мовчать, хлопче?"
І жінки як жито, а я як не жнивець до жнив…
І всі мов спіймані на тисячі зрад. Хоч жито стоїть два метри в корені, і смеречина в камінь вросла, й століть налічив цей час недолюдь і людоїдів час. Вожді, молоком материнським поєні, віддали псам синів, і пси годовані стережуть вождів.
Усі дороги сходжено, а я за кимсь ще йду. Ти вмер, Тарасе. А я живу? Живу, то йду, Кобзарю. Йду. Бо живуть і мислять поза вічністю. Не для вічності зачаття, хрестини, шлюби і вмирини. Працюють, співають і пишуть свою історію, хоч вставайте, прадіди, з могил і падайте під колеса. Чинники людства і чинники людяності розминулися ще до великого розселення племен. Ні в якій симфонії чисел, зір і прагнень та бажань не здійсниться шлях до справедливості без нас. З усього видно так, Кобзарю великий. Як сфінксові із тліну знищених поколінь. Іти з тобою, за тобою. В засніжені галактики сподівань. У народження зі смерті. Хай зробили дульку, після якої буде дуля, хай розтирають нас на міль, нам непросто штани вкоротити.
Чогось я все про все, і все не все, і сорок сім пішло без слів, а я ще тут… мудрую про Жону. Рим тримався на тому, що без особистого життя в громадянина не може бути держави. Імперії… Імперії узаконеної злочинності і грядущої загибелі усіх імперій, заснованих на законі злочину, де людям від голоду ноги не зростуть. Паплюжно-гидке становище в людини, що думає про інших. Хоч спийсь на мокрий горщик. Імперія дозволяє спитись, а тоді примусить не пити чи зашле в Солотвин копати сіль для Версалю.
Так прикро, що чую, як минають віки. Марноти марнот.
Дашкевичка цілий день, стогнучи, порала. Сміття виносила на лопатці по жмені до урвища. Гуцули в передвесняному неробстві так і робили все обрядом, будь-яке діло розтягаючи на днину й тиждень, смакували кожний рух і доторк (можливо, так народилися їхні копіткі ремесла: килимарство, різьбярство, тесана скульптура, вишивка й карбування). Одначе Дашкевичка супроводжувала своє порання таким безсилим смутком, покректуванням і зітханням, що синові хотілося тікати світ за очі. Та й чулися на додачу нарікання на "невдаху", який майже місяць, як коло діток, "ворожив" біля дичок з прищепленими живцями, та вони не приймались ("І не приживуться, безплідна рука").