Перед тим вмерла моя сестра Марія. Іван одружився з Олександрою Сочеван і подався до Чернівців, а відтак до Молдови. Іван був рукою з мечем гладіатора в силах, які зібрали гори, але весна народів стала зимою чи спізнілою осінню. Я не раз думаю: якби генерал Бем познайомив Івана з Петефі, як мене познайомили з ад’ютантом генерала повстання у Відні Нойбауером, то, може, й Габсбурги не трималися на Дев’ятій симфонії і впали б від неї, як від Берліозового маршу "Бастилія".
А капітан за плечима: "Будеш мовчать, хлопче?"
Не все сказано, що передумано. Не все кажеться, що здумковано. Що перейдено, що засолено…
Очима.
Та вже називають. Як чоловіка, якого переїхав поїзд на тепер умерлій залізниці. Нема що везти. Нема що вивозити.
Літо було схоже на осінь, як тілиста дівиця на благочестиву брехню "інтересу". Було вже літо. І було схоже на осінь. Був якийсь рік негідний — ще червень, а вже зів’яло, не розвинувшись, засниділо на корені й на пні. І дні, і роки, і рідний дім. І затхлий світ нових і старих імперій. Упоперек возів коні вперлися копитами в землю, стомлювались ратища, і стовпи вставали над недобитими людьми. І сам я блукаю, як потрать світу, що не стоїть і не йде, а лиш чекає загибелі планети й Страшного суду. Куди не поглянь, ніхто вже не йшов у бій за людину, щоб людина не лишалася рабом. Не хотіли вмирати на розп’яттях Ісуса, хоч легше було вмерти, ніж жити. Ніж за ніщо працювати в поті чола і падати в муках, ніби нічого не трапилось і нічого з нічого таки не вийшло, як із мостини старого містка.
Ішов блудом, манівцями шістдесят третій рік. Без прикмет і наслідків падав у пустелю фальші, інерції застою переважали всі фантазії снів. Очі, що чогось вичікували й виглядали, потроху смеркли в сліпоті, хрести ламалися під вантажем зневаг, братовбивства і дітовбивства, навіть привахтені до камінних командорів шаблі вбивали іскрами, а ночами німі командори рівняли з землею кладовища, топтали прадідівські каяття, а на ранок немовлятами в чотири скоки добиралися до палаців та імператорів, щоб палити вістрями день, не знаючи провини. Як пояснити яловість цивілізації, яку навіть Шіллер і Гете нездатні були розбудити під прахом пірамід і Вавилонів. Чи, може, то насунувся вечір революції, щоб невдовзі піднятися досвітком її торжества? Чогось ніхто не жадав собі здоров’я і не шукав цілющої води. Були тільки п’яні захоплення і п’яна миттєва гідність батьків, дітей і внуків.
Так, він вернувся з армії зовсім ушкодженим і вернувся в пустелю. Емілія зосталася в пам’яті нерозумною сиротою, Юлія покриткою стала. Ще була Павлина. Брат назвав її хтивою коровою самопомсти.
Вороняча пустеля. Розлюдення людини на всіх шаблях і поверхах життя. Тіні минулих століть будять тільки божевільних, бо завтра людини лише на тому світі. І я родом із мертвих.
О ні, армійська служба його не оздоровила як сподівався старий Гординський, а ще більше знищила. Його оточували мертві погляди, до бездуму жорстокі очі стежили за ним по світу, в тому числі й по світу Європи, яка прагнула відродження під знаменами Марксового "Маніфесту" та душилася від Бісмаркової волі. Смерть ходила привидом за капіталом, та підстерігала й розум, і совість. А він належав до всіх розрядів: і до тих, які накладали на себе руки в безгомінні віку, і до тих, що плакали без руху, і до тих, що западали в перехмілля й починали дивитися на все байдужими очима, як тварини без об’ємного бачення. Він бував кожним серед усіх, як може бувати лиш поет. Тож не дивно, що часами йому хотілося гукнути: пропади все пропадом, і ти, Боже! Хоч добре усвідомлював, що це означає.