І твій слід невловимий, як високий птах, гуцульський батько із Стороння. Це твій герб, і опір твій — вперед! На три віки, що минули й ще прийдуть, хоч ближче тобі сардак, ніж Гординя, усі придомки всіх століть, дідицькі недуги, і слава, й статки.
Зі снів і марів йому не раз з’являлися поважні сподвижники його роду: прадід Микола Гординський де Федькович, високошанований засновник клану, володар Гордині і придомку Федьковичів дід Михайло, дядько Йосип — впливовий радник у львівському намісництві, дядько Андрій — знаний в Галичині лікар. Усе то люди красних становищ, з університетськими дипломами, пишнішого шифру в спадку предків годі було шукати, але Юрій чув у собі іншу силу крові і в замаху на розмаяні знамена власних чинів на це ніколи не посилався, як і на протоієрейські лисини й сутани Дашкевичів. Він свідомо осирочував себе, щоб недолею з’єднатися з простолюдом і стати його захисником. А в сиріт завжди більше падінь, ніж піднесень. Одначе в дорозі до Волянських він підламав себе, зміркувавши: якщо писати цісареві, то згадати походження неминуче, інакше в престольних канцеляріях лист залишиться без уваги. Йому навіть сподобалося, що розіграє з себе перед вельможними принижену скромність представника родовитого клану: бо що таке якийсь провінційний часопис, якась повітова гімназія чи народна школа! Мета варта була навіть брехні, навіть вкраденого походження. Та й Павлин і він вирішив змалювати себе в султанській киреї. За це матінка його тільки похвалила б. Що ж, обманути владик і попів не гріх, коли б не було, то можна й винайти свій дім. Хіба батько не виродив себе заново, щоб стати можновладцем і тираном? Я лиш добра прагну. Онде пішла дорога над Білим Черемошем у Довгопілля, де стояв батьків панський дім. Коли батько став невірним матінці, вона зодяглася гуцулкою й подалася підстерігати його з любасками до Копинівської гори, та він погнав верхи у Розтоки. А коли мати й сюди добилася, звелів жандармам побити дружину кольбами. Ота жорстокість їхня вбила сина, та й досі він знемагає під нею. Зрештою, жорстокість народжується там, де нема характерів. Цією гідністю не наділив Бог ні матір, ні батька, а Юрій осягнув з того лиш розбурхану уяву, що межувала майже з розбещеністю в стихії казки з вигаданими героями. Щастя його полягало в тому, що це була казка митця, його власний твір, у якому не було місця для тортур, фальшивої педагогіки і помсти.
Гнідий наче розумів, що йому не слід поспішати, нехай помислить-поміркує, злетить і осяде, як лавинний сніг, хай кригою зарублюються спогади на дні серця. Першопричина всього — вибух, він уже відбувся, тепер він мусить пізнавати себе і все в розгортанні дороги, бо це вертихвістка, яку хвилює тільки насолода. Так, у спалаху згоріло чимало, і вибух стався, усіх прозрінь наслідок. Його поле перед ним стояло пустопаш, проблем вистачить, а робота його ніколи не стомлює. Стомлювали обов’язки, до яких не лежала душа. Мабуть, тому так мало дум перейшло на музику слова. Пробач, пісне.
Ці рядки будуть належати Павлині. Їй скаже їх легінь-вівчарик у шовковій полонині, але додасть, що на обох полах його сардака кров минулого кохання, його кров, тепер він воскрес, розшукавши свою Павлину.
Дві пісні рожеві моєму коханню на поклін я перероблю для Павлини, бо Емілія нас обох зрадила. Це не буде святотатством, бо кохання, що приходить до розбитого жінкою серця, не є святотатством.
А що лишиться із послань An Emilie, якщо йому відкриється справжнє щастя з іншою? Можливо, якісь наївні версифікації, виконані ще до неї, в передчутті їхньої зустрічі, чи ті, що лишилися в її альбомі. Важко припустити, що все заграбастає розситіла попівна з Тюдова, в глибині обличчя якої ледь вгадуються риси його матері. Природа підсовує несподіванки. Олександр Волянський недовго прожив з його сестрицею, та досі бринить її усміх з його лиця, і бризне її швидкий погляд з його очей, і губи стулить в огірченій задумі, як вона. Дивом предивним перебрала це Павлина від брата, і мама Дашкевичка жахнулась би перед таємницею перевтілень чи наслідувань, відкривши в Павлининому образі ледь приховану спільноту з образами її вимерлих від сухот дочок. "Мої дівчатка", — називає їх в скорботі мама. Бідна вона моя. Чого ж ти така кручена, нене! Нехай пропащим стану, але приведу тобі невістку, трохи схожу на твоїх дівчаток, хоч і поза міру вгодовану та самопевну. Тільки і її примушу покинути панський стан. Розфарбую від пальм під очима і зніму червону ікону з обличчя. Якщо Бог справді раб добра й дає мені дві зірки на небі, то й небо повинно стати чистим, хоч я вирушив у дорогу лиш із скелетом мани. Як народ, де сором за клопіт про слова, хоч не має й на гривню держави.