Попи прокляті, дайте мені спокій, німо волав він, тремтячими пальцями витираючи окуляри й бачачи перед собою лиш білу пляму вікна. Згиньте, висвячені дияволи. Як вас земля носить?
Він ніколи не виказував Волянському своєї ненависті до патлатих чорноризників, але той її відчував і, будучи попом, сам лаяв їх… полишивши безсмертя. При цьому у Федьковича тільки вус тремтів від стримуваного сміху. Але слухав Олександра до самого кінця, не перебиваючи, наче вечірню молитву, бо згадувано було тут і отця Кантемира, й превелебників Левицьких, і можновладних Губріхів та Августаків. Віддихуючись, Олександр здебільша закінчував: "Das ist ja ein Narr", — та й будь же з такими щирий!
Юрій випадково завважив, що поміж себе Волянські розмовляють тільки польською. Зрештою, і матінка Дашкевичка в перші тижні після його повернення вперто, попівським звичаєм нав’язувала йому "мову панів". Та він уперто відповідав наголосно-дідьчим гуцульським діалектом, аж спотворюючи: "смирика", "сплит", "нибиса"…
— Записав для тебе кілька пісень і кілька бувалиць, — Олександр подав Федьковичу нотний зошит. — Бувалиці на звороті. — Посміхнувся: — Консисторія відлучила б мене від церкви, якби довідалась, що, крім чаркувань, занотовую для тебе сороміцькі сценки з попівського життя.
— Невимовне вдячний тобі, Олександре.
Павлина вийшла до столу в чорній оксамитовій сукні, із скромним разком коралового намиста довкола шиї. Вона була неймовірно вродлива, тільки вадила їй повнота. Перебравши усіх женихів із Галичини та Буковини, вона перестала дбати про стан і зодягалася незугарно до несмаку. Коли вона наливала собі й чоловікам слив’янки, Олександр здивовано видивлявся на неї і не стримався:
— Яка розкішна пава — моя сестричка! Для тебе, Юрику. Щось це неспроста. А я радий був би, щоб ви побралися. Давайте я вас заручу сьогодні. — Він метнувся до ванькирика й вернувся зі скринькою із коштовностями. — Ось заповітні персні. Я їх купив у Коломиї саме для цього випадку. Пальці, прошу панства. Ну-ну, Павлинко. А тепер ти, Юрику. Ну? Ну? За вас, молодята, — підняв келих. Випивши до дна, заплескав у долоні: — Та я ж предивне диво сотворив. — І налив собі ще раз.
Він пожвавішав, розохотився до чарки, і на столі з’явилася друга й третя карафка зі слив’янкою. Потім подав Федьковичу гітару.
— Тепер співати, чортенята! Чи ви вже забули, що я вас заручив? Цілуйтесь. Бо зараз же вкладу у постіль, а мені кортить поспівати. — Силоміць пригнув їм голови, обох розцілував, тоді раптом підбіг до портрета дружини, облямованого чорною стрічкою, і заплакав, як маленька дитина. — Боже, який ти несправедливий! Це ти в нас затоптав суверен людини і людяності, Господи Творче наш. Ти забрав її від мене, і я став невіром, пияком і розпусником. Як байстрюк, я виплив на час і, як жандарм з ґирлиґою і Бісмарк з попівною, чиню нові Європи, щоб насолодитись чужим.
І знову заридав.
Щось переваживши в собі, Павлина обняла його за плечі і прошепотіла у вухо:
— Ти сп’янів. Ходімо, я тобі постелю.
— Він твій, — показав Олександр на Юрія рукою.
— Так. Ми про це поговоримо.
— Не відпускай, — уже в дверях до ванькирика промимрив Волинський.
— Ні. Він залишиться з нами.
— Не відпускай, бо втече в Сокільську дебру. — І знову вернувся. — Він вічна помилка. Він помилка вічності.
— Так, так, іди спати.
— Я все століття пройшов пішки, а він книжник. Я з історії, а він з книжки. Але він збудує піраміди освіти, бо майстер наслідувань, а я лиш парох, я з іншого цвинтаря народився, із зерна барвінку. Але в нього неврівноважена посада на землі, ми йому мусимо допомогти. Він не пізнав свого роду і сирітства хрестів.
На Юрієвих очах Волинський перетворювався у Ганицького, і він махом ковтнув чарку слив’янки.
— У нього ще гарячка, — сказала Павлина.
— Ми й заручилися для його одужання.
— Він сердечний до тебе, Юрію. Він тебе до безтями любить.
— Я знаю. Шкода тільки, що і в нього Бог — це якість на всі виверти долі. Як жінка з рук жандарма.
Павлина розсміялась:
— Як чужа жінка в тенетах пушкаря… Але на брата не гнівайся, він же як дитина. Якось приходить з відправи, ніби зілля-зради напився, геть у хмарах. Каже, ковтнув у захристі слив’янки, вийшов до вівтаря й прогримів, відкашлявшись: "Міцна і добра…" Звичайно, про горілочку. Ледве викрутив: "Міцна і добра воля твоя, о Господи, але за громами не вчуєш мене". Каже, була та слив’яночка, мабуть, століттям прикопана, бо молов якісь придибашки, яких для тебе насписував. А тоді — я вас з Юрком поберу. І, видно, не переставав про це думати. — Вона сумовито позирнула на обручку. — А це нічого не означає, крім того, що він сп’янів. Ти й лихої долі не вгадаєш. Здається мені, що втоплю я її колись в Черемоші, де верби коси чешуть. І лиш гори за мною одним голосом заплачуть.