І посадимо на престолі не вовка, а волю! Не встигнете розпродати небо на грейцари, іуди. Вам уже й зозуля не кує, бо довший час лиш біля великих величин і простір їх у Бога за межею. Всезмога людського океану замикає вас у колі карликової смерті, а не в черепахових панцирях.
Для сну йому лишалося не більше двох годин на добу. За неповний місяць він впорядкував збірку народних пісень та й власну, з нотами, під назвою "Співанки Федьковича", поезію Новобранець" переробив на поему "Дезертир", присвятивши її Костеві Гороалю, викінчив поему "Лук’ян Кобилиця" (дарма Вахнянин непокоївся, що навіть заручини завадять Федьковичеві "змогтися" на гідні речі, а одруження взагалі може погубити його талант). Не "забрала його дівка усі пера", пов’язавши очі рушником. Заново було перечитано Гете і Лєрмонтова, не звладаючи з плином ритмомелодики, Танячкевичу написав листа віршованого:
За "трибуналом" мить стискалася до іскорки, як зірниця в полі неба. Він розкладав чисті аркуші у три рядки вздовж стола, зазначивши назви віршів і поем, і рука його бігла по них, як по клавіатурі органа, нотуючи голос серця і поетичного сумління. А в короткі хвилини перепочинку вибігав аж до заворітниці з підсвідомим сподіванням, що з-за вигину дороги з’явиться вершник: кохана дівчина з-під Сокільської гори. (Він подумки називав Павлину Сокільською княгинею, та неодмінно бачив її тільки в гуцульській ноші і був певен, що, коли й світ не змінити перевдяганням, попівна в народному строї стане для нього стократ дорожчою). І якось наприкінці дня пара баских сивків Волянського підкотила мідноковану бричку до брами. Він щойно закінчив свої "Дві пісні рожеві. Моєму коханню на поклін". Це було потрясіння: вона на відстані денної дороги почула його заклики — і прибула.
Правда, з Олександром.
— Мої ж ви красні соколики, срібні розточата, діамантові тюдівчата і стозлоті гуцулята! — Від зворушення в Юрія запотілися скельця окулярів. — Мої ви серденяточка, я ж вас ще з Христового воскресіння виглядаю вздовж Черемошу і Путилівки, моя скрипка на Кам’яній Багачці вас чекає, шабля почеплена на Писаному камені, щоб опришки не напали, а пістоль на двох колесах з Букової жерло скосив, щоб мандатор мита не взяв. Прошу, прошу до господи. Ідіть на обійстя, сам коней розпряжу і корму дам.
— Гаразд, ми віддамо поклін паніматці Дашкевичці тим часом.
Олександр узяв Павлину під руку і повів на ліву половину оселі. Юрій загнав коней під оборіг і почепив їм по торбині з вівсом на шиї. Передок у бричці був набитий клунками — якісь пожитки чи гостинці. Смеркалося, вже падала роса. Бричку вкрив старими сардаками, осміхнувся: вони в мене широкополі, як багацький тік. У таких піднімеш всі висоти світу, а почуваєш себе, як день без гризот і монах при зачиненій брамі.
Матінка Дашкевичка готова була серед ночі бити в дзвони до всіх парохів округи: поспішайте, доки ще дихаю, мій син посватав красуню панотця Михайла Волянського з Тюдова, усі посвідчите людям мою згоду і прихильність до цієї вельми чемної панни, бо хтозна, як він крутне носом, коли вмру, який вітер рознесе його добрі наміри по Біскових дебрицях. Одною рукою вона тримала хусточку біля очей, друга не відпускала руку Павлини, і, вся в чорному, ніби щойно з похорону, вона погойдувалася тулубом в такт якомусь внутрішньому: нарешті, нарешті, нарешті, так, так, так… Тепер його обіймуть і Витошинські, і Кобринські, і Волинські та Кантемири, і Дияконовичі (на знак недавньої любові з Юличкою) та Левицькі… Тепер він як цап на кілочку, аж тепер йому скрутять роги, вправлять мізки. Усі Різдвяні церкви Христові повстануть, коли завихторить дурити світ цій красній панні, й Дашкевичка ще раз наблизила очі до Павлининого обличчя, на довгу мить примкнула повіки і щось нечутно промовила, що могло означати й благословення матері. Обличчя Дашкевички мовби запеклося певністю: все у мене вмре, та голова лишиться, цю Довбушеву зухвалість з нього виб’ють.
Юрій дав їм можливість "надихатись попівським сопухом", сам же очистив для частування "трибунал", приніс з пивниці бочівку тернівки й вудженої дичини, позичив у Верховика коровай житнього хліба, Меланія зав’язала йому в хустку дві тарілки холодцю, бери, Юрчику, я це до Зелених свят двох півнів зарізала, щоб і тому, в Бісковому лісі, лишилося. До холодцю втер свіжого хрону з присівку, вибрав квашених огірків і маринованої сливи, засмажив яєчню — прошу, попадята, до солоного столу поета в першому поколінні. Атож, кіт поїв кошенят, а кішка думає, що собака. Але в нас усе без трупів і примар, самі переконуйтесь, що ми не салогуби з гусячих перин. Наше гасло — повстаньте, гнані кобзарі! Я вже вам про це сказав. Запрошую в наш зруйнований руський рід, він барвінкове зерня світу.