— Який погожий день, — мрійливо проспівав Ганицький, по-змовницьки стискаючи Федьковичеву руку. — Природа, сину, — це радість, це біль, це звічна трагедія, але такий день, як сьогодні, — це як весняні голоси сопілок в полонині. — І зблиснув угнутими досередини зубами ховрашка, й засміявся утробою.
Отець Левицький пискляво скаржився отцеві Кантемиру на поганий апетит: мені в дитинстві зіпсували кров цукерками, того волосся вилізло, того, вибачте, то запори, то проноси, то така різь мучить, що корчуся, як вуж на вогні.
Отець Кантемир глухим баритоном виказував співчуття:
— Отака коаліція… Отака коаліція… Отака: от та й ет!.. От та ет…
Характер отця Левицького народився зі звички скаржитися, і він додав:
— Який день чудовий, пане, а мені шкодить. Млість.
— Отака коаліція…
— Млість…
— Розстроєний вік.
— Був мені голос, що скоро помру.
— От та й ет, — зітхнув отець Кантемир і подався шукати Волянського. Це Олександр у комірчині потроху скріплював їх "Христовою кров’ю".
— Чоловік — будовче створіння, а жінка — рождаюче, — ні з сього ні з того сказав сам до себе отець Левицький і зозулясто покосився на Павлинку.
— От та й ет, — сказав отець Кантемир, виходячи з хати під руку з Волянським.
— У красний храм. У домовину, — сказав сам до себе отець Кантемир. — В’янеш, як квітка без сонця.
– Істина, добро, краса, культура… — Отець Ганицький звідкілясь припровадив сергіївського вчителя Крилатого. За ними, мовби крадучись, приклавши пальця до рота, не спускаючи ока з Федьковича, вальсувала Стефанія Попович.
Отець Ганицький став боком і показав на неї рукою:
— Сюрприз, Юрію! Ми даруємо тобі нашу вірність. Це одна з тих великих жінок, яким потрібні і чоловіки, і дім, і діти, і батьківщина.
Буковецька вчителька була зодягнена в довгу сукню з чорного оксамиту, якась госпітальна стрижка, нервово посмикувалися вії і губи. Вона вітально помахала Федьковичеві рукою і рушила до Павлини. Юрій здивувався, дивлячись, як вони по-сестринському розціловуються. Зрештою, продибашна Стефанія де не бувала. Подумав: вона давно вже, мабуть, грає в долю, в характер і темперамент, в минуле і майбутнє, в народження, переродження… Зі всього видно, що й смерть розіграє. У цьому вони з Павлиною схожі, тому й така ніжність між ними… Від захоплення до зневаги… Бракує тут сьогодні тільки Губріха і Августака. Пошкодують батьки повіту, що не побували на гостині.
За столом узявся правувати отець Галицький. В сутолоці Стефанія Попович не встигла пробитися до Федьковича. Він сів у кінці крайнього столика — не судитимуть за скромність судом ворога, а Стефанія з Павлиною примостилися між сестрицями й нерухавими серед святих отців дяками, очевидно, домовилися поспівати. Молилися мовчки, Олександр Волянський обмахнув хрестом роздвоєне підборіддя і взявся за графин з парухою.
— Слава тобі, Господе, Боже наш, — відкашлявшись, пробурмотів отець Ганицький.
— Слава тобі, Всевишньому, — хором підхопили дяки і сестриці, мов на відправі.
Павлина, мабуть, щось розповіла Стефанії про свої взаємини з Федьковичем, бо та дивилася на нього мрійно-покірним поглядом, ніби їй з ним всміхалося щастя найближчої ночі.
Жінки пустили по рядах макітерку з парастасом, тоді пішли в рух поставці. Носи в попів дуже швидко загнітилися, дяки посміливішали, молодиці розв’язали вузлики соромливої стриманості. Павлина сиділа загадково-мовчазна, уся ця оказія мовби її не стосувалася, та й Федькович раптом перестав існувати. Чи не прохопилася їй Стефанія про Юлію Дияконович? Ця дворушна невинність здатна на все.
Він нізащо не хотів би втрачати Павлину. Багато чого в ній і в неї сприймав з поблажливістю старшого брата. Вихована вона на прикладах марнотратства, в безладді старих батьків, які більше пильнували своїх хвороб, ніж пізно народжену дитину, відчувалась в ній якась необачна навіженість, виснажлива для інших примхливість, були й нежіночі грубощі. Але тут же ламкий характер і глибока поетичність душі. За короткий час він навчився від неї дивитися на багато речей її захопленими очима, до того не бачачи в них нічого таємничого чи істотного. А що казати про ту майже дитячу бурхливу піднесеність, коли від щастя весь світ здавався їй безхмарним і безмірно щасливим, коли вона пританцьовувала біля кожної фіалочки і починала співати для бджілки між пелюстками яблуневого цвіту! Здавалося, що його думки, народжені в її присутності, від її зворушення, проймають світові океани і безконечності, а без неї його життя залишиться життям молюска під замшілою плиткою на зарінку Путилівки. Він нізащо не хотів би втратити Павлину. Йому аж серце завмерло від припущення, що це може трапитись. Коли вже розійдуться ці старі дрімаки з мого обійстя? Я хочу не раю, а спочинку. А може, я вже скараний за ту хвильку спокою і щастя?