В якусь мить Федькович перезирнувся з Олександром — той сидів осібно на приставному стільці в торці стола. Волянський змовницьки підморгнув Федьковичу, мовляв, усе обійдеться, все гаразд. А відтак, мовби рухало їх одне почуття, зайшли провідати Дашкевичку. Мати сиділа між подушками з молитовником, сухими очима дивилася просто себе, нічого не розрізняючи. Федькович поцілував її в холодну скроню.
— Гарно там у вас? — кволим голосом запитала Дашкевичка. — Статечно?
— Так, мамо.
— Усе дуже пристойно, — потвердив Олександр.
— Слава Богу. Подай мені, синку, травички. — Дашкевичка показала на горнятко з якимись відварами, які їй готувала Меланія Верховик. — Дякую… — До Олександра: — Ви заночуєте в мене?
— А-а-а, — махнув Олександр на вікно, під яким сиділи гості. — Роз’їдуться, а ми ще з Юриком погомонимо.
— Павлина лишиться?
— Так.
— Скажете, щоб зайшла на хвильку.
– Її не одірвеш від Стефи Попович.
— Нехай обидві прийдуть, я щось таке… своє хочу попросити.
Надворі Федькович розповів про своє занепокоєння щодо Левицького. Олександр посміхнувся:
– Імператор Траян сказав про анонімні доноси: "Це поганий приклад і не відповідає духові нашого часу". Гакман — розумний чоловік.
— Але ж культ одного владики завжди є породженням собачого многовладдя.
– І виправданням деспотії, — сплеснув руками Олександр. — Будемо сподіватися, що мені не звелять, як Сенеці, покінчити життя самогубством.
— Ти ще сниш своєю проповіддю.
— А тебе вона не зворушила?
— Спасибі, Олександре.
— Поглянь, як обжираються богоїди, — Олександр кивнув на столи, де сиділи дяки.
— Як кумранські символи.
— Для цих правда і кривда — одне й те ж саме, а страждання — угодний Богові подвиг. Тільки чуже страждання.
— Та щоб Всевишній ніколи не втручався в земні справи, наводячи невигідну для них справедливість.
— До "кінця днів". — Олександр, сміючись, обняв Юрія за плечі. — Домовились…
— До повного розвалу.
— Бо віра без діла мертва. Ось Стефанія щось до тебе має, стримить, як вуж на хвилі.
Вона його привітала з вибором, невиразно пошкодувала, що Павлина — родичка "галілейського мандрівника" (Олександра).
— Але я знаю, що ваші приятелі назовуть це смертельним промахом.
— Танячкевич, Горбаль, Шашкевич-син?
— Так, — ствердно кивнула Стефанія.
— А ви якої думки?
— Амазонка втікатиме, щоб її вічно наздоганяли.
— Така вона, муза генія, — посміхнувся Федькович.
— Ой…
— Або безжальний присуд долі.
— Федьковичу: ой!.. Я хотіла б тільки одного: щоб у вас не трапилося ні зречення, ні каяття.
– І не увижалися обломки давніх образів?
— О ні, не треба.
— Виходить, що сто коханок менше розорюють, ніж одна дурна жінка?
— Але й це пусте.
— Тоді сумна моя безвість.
— Ні. Я вас знаю, ви завжди готові до гіршого.
— Amor fati? Мужня воля до того, щоб пережити своє життя? Ніцше?
Вона прицмокнула і стенула плечима.
— Завжди бути готовим до найстрашнішого? — запитав знову Федькович.
— Я сказала — ви завжди готові до гіршого. Це не вирок, а тільки застереження з невідомого майбутнього, ніби оселя вашого духу чи, сказати б, поетичний стан. Але ми забрели кудись дуже далеко. Я просто маю на увазі її манірність, половинчастість… Павлина — егоїстка, Федьковичу. Даруйте, але я мусила вам про це сказати. На щастя, ви вмієте зберігати самовладання, і ще я вірю в магічний вплив вашої посади й особистості.
— Буде що буде.
— Ви не забуваєте, що я вас люблю?
— Забуваю…
— Не забувайте, Федьковичу. Я невродлива, навіть потворна, мене забудьте, але пам’ятайте, що я вас люблю. Згадуйте, коли вам буде важко. Я буду з вами. Впрягайтеся… І вибачте…
— Ви про що тут воркуєте? — стала між ними й взяла під руки Павлина. — Ану, ану! Почервоніли!..
— Ти ж знаєш, що я безпутниця, суще безчестя і тільки думаю, як би відбити від тебе Федьковича.
— Пізно, мамо, до школи, — розсміялася Павлина, притискаючи до стану Юрієву руку. — Цей грішник приречений, ти його від мене не врятуєш.
— А що я вам казала, — засміялася Стефанія. — А ви думаєте, що лиш відьми знімають зірки з неба.
— Цікаво, скільки потрібно відьом на одну дружину? — весело сказав Федькович.
— Ти бач, яка черга до раю, Стефо?