— Що ж, одну прагне озолотити. Молодець, Федьковичу. Вас покинути? Поворкуйте і ви. А я піду твого Олександра розважати. Хочу йому поцілувати руку за сьогоднішню проповідь.
– Іди, іди, це джерельце не вичерпаєш. — До Юрія: — Чогось він як занехаяна дитина, відколи за столом.
— Гіркота сміливості.
— А на цю вічну вдову мені завжди жаль дивитися, — сказала Павлина про Стефанію. — Вона розумна?
— Дуже.
– І така нещасна!
— Наївна самітниця, що прагне ласки, товариства, дитини, слави, багатства…
— Нещасна, — повторила Павлина. — Вона, звичайно, розуміє, що нічого не досягне. Звіршуй про це. Але щоб вона не здогадалась.
— Я про жінок не пишу.
— Ти ж мені читав?
— Це інше.
— А про маму напишеш?
— Ні… Мабуть, ні.
— Дивно. А що тобі говорила про мене Стефа Попович?
— Що ти трохи гримасна.
— Ну, це я їй сама сказала про себе. Я їй ще сказала, що боюся стати для тебе обтяжливою. У мене дуже нерівний характер, часом я до всього на світі в перекорі, чогось бунтую, готова накликати війну. — Вона скрушно зітхнула, тоді несподівано запитала: — Ти не будеш сердитися, якщо ми кілька тижнів не будемо бачитись?
— З чим це пов’язано?
— Мені треба поїхати в Коломию до родичів.
— А коли ти мене познайомиш з батьком?
— Після повернення.
— Гаразд. У мене теж набралося чимало невідкладних справ.
— Але ти ніби ображений. Це не вибрики старої діви, Юрію. І я не якесь блудливе поріддя. То наші майнові чи спадщанні клопоти, батько хворий, навіть до Розтоків не зважиться поїхати.
— Добре, кажу. У мене до біса роботи, не жіночих зваб.
— Образився! — якось аж втішно підкреслила Павлина.
— Ні. Це дерево для мене без листу. Я хотів би, щоб кожне з нас жило своїми власними турботами, як водиться в добрих подружжях, але й ніхто не повинен забувати спільних цілей, бо не хотів би я повторювати помилки своїх батьків.
— А коли мені доведеться пробути там до осені?
— Я житиму радощами пам’яті.
— Ти злоріка. — Вона окинула його тривожним поглядом і раптом випалила: — У тебе ще хтось є, крім мене.
— Я неповний тиждень залицявся до Юлії Дияконович.
— Ти з нею бачишся?
— Ні. Вона вийшла заміж за Крилатого.
— Холодні печалі невдалого парубкування…
— Ця шкодлива кішка народилася для іншого чоловіка.
— Але ти з жалем згадуєш про неї.
— З жалем до себе: що такої вроди не заслуговую.
— Без приносу нема льосу.
– Її вже і Крилатий поховав між померлими богинями.
— Ти на все маєш виправдання.
— Просто я не розминаюся з неминучим.
— Навіть з розчаруваннями, наклепами, невдячністю?
— Я живу з власної необхідності жити — і край. Я не претендую на гріх і святість водночас, бо це річ неможлива.
— Коли я тобі обридну, ти спробуєш спекатися мене?
— Я не хочу, щоб ти мені обридла, і, будь ласка, досить цих вправ.
— Ти не будеш зі мною брутальний?
— Мене це так само непокоїть. Але ні. Коли все розумієш, то все прощаєш.
— Тобі муляє якась непевність. Я вже так зрослася з тобою, що відчуваю все-все. Муляє, правда?
— Так.
— Даруй, але я повинна знати, що й чому. Ти проти батьків озлоблений, Ганицького спік би на вогні за фальшивість, Августаків ледве святкуєш… Але ж є в тебе і приятелі: галичани, Нойбауер, Воробкевич, наш Олександр. Ще хто?
Він подумав, що, мабуть, гидко ховатися за плечі історії, та чому їй не назвати справжніх апостолів-обранців, адже людина мусить комусь поклонятися.
— Я дивлюся на маму як на святу, що осиротіла у власному материнстві. Вона вбиває мою любов, бо їй цього дуже мало проти вимерлих від сухот дітей.
— Мама для тебе не приклад.
— Це лиш моя німа молитва. — Він мовби прислухався сам до себе, машинально протер скельця окулярів. — Молитва… Ваш Олександр сказав би — на безвік.
— А хто понад усіма?
Він у ваганні поглянув на неї.
— Це надто далекі люди…
— Не хочеш, щоб я знала?
— Не розумію, що це тобі дасть. Ну, це… Христос. Це Спартак, Гарібальді, Шевченко. Такі речі не пояснюють.
— Навіть нареченим?
Несподівано його обійняв якийсь довірливий оптимізм, ніби щойно переступив поріг до себе справжнього, та сказав мовби жартома:
— Назвав я тобі їх заспіль, не подумавши, але це і є мої апостоли. Навіть здається мені, що сам Бог відкриває їх, а хто їх не бачить самим серцем, той просто сліпий.
— Але ж сам Бог не велів судити сліпців, Юрію.
— Я не осуджую. І пробач, що я про це неохоче розповів. Мені важко щось приховувати перед тобою. Колись я все виклав би, як перед власним сумлінням.