"На війні — як на війні" — взяли собі взавжиток усілякі штабовики, які возять задистих молодиць у недосяжних для гаубиць наметах…
Але чого вона мотлошиться, ця Фріцова породілля? Ну як найбільша церковна миша! Дивно, як Фріц побував тут, щоб зачати потомство? Хіба можна сказати, що "війна народила дитину"? Хто таке чув?! Абсурд! Навіть не анекдот. Святий дух під кулі не потикається, щоб звершити непорочно. Господи, прости злого язика, але було б святотатством… Не могла Патриція заживотіти від Фріца, якого мобілізували до армії ще до походу Гітлера проти Сталіна. Тоді Румунія і Угорщина виставили проти Москви по тринадцять велосипедних дивізій. А може? Може, відпускали з фронту за доблесть, за вірну службу?
Вертаючись думками до становища моїх полонених, я в голові своїй ще раз підкреслюю: будучи дітьми волі, вони щосекунди готові на все. І їх, і мене врятує дисципліна характеру. Трохи відпустиш віжки — і все піде сторчголов. Дванадцять чоловік я не встигну перестріляти, бодай один огріє мене ломакою. Взагалі, оцей рейд у полон — це похід у Содому, цілковита авантюра, ще одна ганебна витівка бездарного майора Остапенка. Досі чую його смішок: "Але ж ти — боксер!"
Важливо не перебирати міру, бо настають часи рівноваги: зуб — за зуб. То є Бог? — запитають курди турків, коли Анкару потрясе землетрус. Вирівнювання відсуваються помимо людської волі, стихійно, серед хаосу і завдяки хаосу. Головне — зберегти почуття міри, не поскупитися і не пересолити. Це — щодо мене, а вони — як знають.
Патриція щось перетрублює в причепі до твердині, щось перебирає, гризе, шкрябає і пристукує. Начебто щось розвішує по високих, сліпих від дороги стінах, пересуваючи по долівці стільця.
Скриплять матрацні пружини. Клацає молоток. Фріц спить під дверима непробудним сном. Може, йому сниться вже сповитий синочок? Чи донечка. Раптом хтось гримає у двері божниці. Я висмикую з клямрів держак, рву на себе двері і, готовий стріляти, впираюся дулом автомата в груди огрядної низькорослої жінки з білим пушком на верхній губі. Вона злякано розводить двома кошиками в руках. Здогадуюся, що це Дорфманова наймичка, вернулася з хутора. Показую їй, щоб заходила, і, приклавши пальця до рота, даю зрозуміти, щоб не шуміла. Вона киває, якусь мить дивиться на сонних полонених, зникає в крайньому нефі. Десь у глибині зблимує свічка, жінка стелить канапу, і її поглинає темрява. Підкинувши у каміни полін й відсунувши казани від вогню, я теж вмощуюся на солому: ще поваляємось, нема куди поспішати.
Знадвору долинає тихий шелест річки. Видно, в горах випали дощі чи кинуло мокрим снігом, прибуває вода. Таке враження, що ось-ось лизне хвилею підлогу.
За стіною все ще метушилася Фріцова дружина, зате ні мати, ні наймичка не подавали жодного звуку. Наймичку я не встиг роздивитися. Запам’ятав лише молочний пух на верхній губі і що обмотане шаллю обличчя від ходи пашіло жаром. Уся вона пахла талим снігом і "миколайчиками", які ото печуть до свят.
Фріц казав, що вона зовсім глуха, мати глухоніма, яку ж йому господиню Бог послав?
Фріц оповідав, що в цій долині прожило багато поколінь Дорфманів. На початку тридцятих долина звалась Капловою, за іменем батька, тепер вона Фріцова. Старших братів завади відселяють на плато, маєток зберігається за наймолодшим сином. Тут гартується потужне почуття прив’язаності до цього суворого краю, де треба працювати ревно, не покладаючи рук, але доходів з саду, винограднику і пасіки вистачає на прожиток і на те, щоб прикупити поля та лісу для відхожих нащадків.
Дорфмани — вроджені власники, їхня любов до "свого" така ж, як у ведмедів, які обдряпують свою територію на висоту зросту, або у вовків, які її щодня утверджують сечею. Я не збагну, чому Фріц з’явився на мобілізаційний пункт у Клуш-Напоку, адже тут його ніхто б не шукав і ніякою силою не витягнув би в окопи. Ернеста не взяли в солдати за віком.
Я незчувся, як знову заснув. Розбудила мене якась змовницька таємнича вовтузня. До нефа, куди пірнула наймичка господи, через певні інтервали часу заходили й виходили полонені. Виходячи, застібали ширінки, криво всміхалися й кивали наступному "клієнту" на арковий вхід до темної печери. Невдовзі чулися пошіптування, поцмокування, стогони, зітхання, жіноче схлипування, і через кілька хвилин все повторювалося, коли до нефа заходив інший фашист. Фріц влаштував колективний бордель, здогадався я. Мабуть, поласував перший… Видно, в цих вояків так прийнято… Я не знав, що діяти, але переривати оргію не посмів і вчинив правильно, бо мене б розірвали на шматки, як дикі звірі.