III
Крім Фріца і Петера Краузе, теж німця із цих околиць, вони ще для мене на одне обличчя, бо я бачу тільки їхні спини, коли під автоматом проводжу псячими стежками до збірного пункту, до якого уздовж звивин ріки лишилося не менше півтори сотні кілометрів. У супровідній "легенді" (майор Остапенко всі штабні документи називає тільки оцим, сказати б, магічним словом), отже, у супровідці чорним по білому зафіксовано, хто, де й коли народився, ким був до війни і до якої партії належав. Їхня дідизна і батьківщина — межиріччя Сомешу від Пєтроса-2305 і Пєтроса-2104 на сході до Куркубети-1848 в Біхорському нагір’ї — на заході. А всім суджено на північ, до Сату-Маре, містечка, яке незабаром висню або намалюю між зорями.
Мене бере ментрега, що бачу їхні зніяковілі мордяки, їхні тіла лишили в згубності існування мент утіхи в єднанні з глухою наймичкою Дорфмана, а я почуваюся грішним, що все те чув і бачив, як вони застібають брудні портки, пропахлі окопною глиною. Бачив їхні криві по-сміхи і ярий блиск у вирячених очах. А якби Фріц запропонував і мені глуху наймичку? Сам диявол уберіг його. Коли б я намацав у темряві голе тіло глухої, не знаю, що зробив би. Мабуть, поставив би Фріца до стіни на оргазм страху.
Це було найжорстокіше покарання, яке я зумів придумати того ранку. Я вдовольнився цим само зізнанням, навіть запишався сам собою і тим, що я лишився вільним, бо слово "воля", з яким би значенням його не вживали, містить в собі мотивацію для життя і до життя. Слава Богу, подумав я, що для інших це таємниця, складна хімія, яку в емпіричні символи не убгаєш.
Я поставив собі найвищий боксерський бал за таку виняткову об’єктивність і, чогось не бачачи перед собою землі, став обходити цитадель. Що я її оцінюю на оборои ну надійність, я допетрав не одразу. Над увінчаною гранчастим куполом божницею височіла прямовисна червономармурова скеля. Довкола з грунту випиналися підмурки фундаментів колишньої твердині, бійниці триярусних веж були замуровані жовтястою плінфою, до середньої, з входом до молитовні, хтось приліпив вигадливий портал, такий же був усередині, довкола дверей.
Башти і споруда храму, можливо, й зливалися колись у певну гармонію, та бані, видно, вигоріли і їх більше не поновлювали, а приміщення храму використовували для зберігання архівів та культових цінностей минулих епох. Словом, з усього можна було зробити висновок, що тільки з приходом Дорфманів тут провели деякі ремонтні роботи і звели допоміжні прибудови. Стіни і дахи комплексу густо помережані виноградною лозою, мабуть, з протилежного берега Сомешу його годі було сприйняти за споруду, де замешкали люди.
Певніш певнішого, тут і не жили, а мешкали в дерев’яних будиночках у кінці саду. Дорфман поселив тут дружину з матір’ю з огляду на бомбування та артилерійські обстріли, та й взагалі божниця — місце святе, що користується статусом неторканності навіть у фашистських державах та напівдиких колоніях Африки. А може, за житло її використовували лише престарілі предки-аскети, як, наприклад, глухоніма Фріцова матір. У замкнутих бюргерських родинах завжди чималий відсоток виродків та калік, яких запроторюють у віддалені конури, куди не зазирає людське око.
Нарешті я швидше внутрішньо осягнув, ніж дошукався, що твердиня абсолютно сліпа. У подовжній добудові з півночі одне-однісіньке кругле віконце аж у піддашші, троє аркових вікон в колишній захристії зі сходу розділені стелею на два поверхи. І все! Навіть відстрілюватися звідсіля неможливо.
Тим часом на царській, тепер воєнній, дорозі на плато знову скреготали танки. Наші, видно, набралися зваги, що лишили в тилу таке могутнє німецьке силище. Гул трясе каньйоном. Відступає не менше не більше — танковий корпус. Ну, бригада. Влітку сорок першого гітлерівці одною танковою бригадою гнали поперед себе мільйонний фронт тульських гвинтівок. Верховний за півроку угробив чотиримільйонну армію, нарікаючи, що "лєпший друг" мав перевагу в танках і літаках. Війна — це пошук рівноваги. Двадцяте століття — епоха пошуку рівноваги. Нема ні зла, ані добра. Є лиш одне: хто кого?
Гине більше цивільних, ніж майстрів смерті. Хіба ми оце не цивільні? А що нас чекає?!
Коли я заходив у підворіття вежі, звідкілясь зверху переді мною впала й розбилася на друзки зцементована глиба червоножарих цеглин. Я вернувся у двір й поглянув на вежу. Карнизи цілі. Обрамки геральдичних гербів на місці. Хто запустив у мене цим уламком? Сам Господь? За крамольні помисли? Спасителю, за що?