IV
Побачивши білу целулоїдну обкладку довкола жовтого обличчя глухонімої, скорботно випнуту нижню губу, милиці уздовж тіла і нерухомо випростані ноги, я зметикував, що вона — господиня молитовні. Це скривджена долею недомучка, самопострига і навряд чи народила вона Фріца й Ернеста в пишноті здоров’я та молодих жіночих сил. Молитовня — її спадкова вітчизна, тут вона привела й дівчинку, сестрицю братів Дорфманів, яка живе в помісті Ернеста. І глуха наймичка — якийсь виносок родини. Тут все пахне закляттями і таємницями.
Доки я оглядав скит, Фріц з другим німцем — Петером Краузе — настелив на кросна пару дверей з фахверкових будиночків у кінці яблуневого саду, влаштував лави із ялових пробейцованих брусів, висадив на імпровізаний стіл казани з картоплею і кип’ятком та банку з повидлом. Полонені видобули з ранців ложки і алюмінієві кварти, розсідалися снідати. Фріц виніс із притули гірку тарілок.
— Прошу. Що Бог послав…
Полонені потуплено наобирали собі по кілька картоплин, густо присолили, зачерпнули кип’ятку. Глухоніма гріла долоні над гарячими бульбами в подолі чорної спідниці з битого сукна. Глуха наймичка поклала перед нами кілька бляшанок тушкованої яловичини.
Чи міг я коли-небудь сподіватися, що війна мене закине з-поза чорної завіси в цю яму-криницю, цей каньйон, цю Фріцову долину, цей гріховно-монаший кремль у відрогах Карпат? Якщо Гітлер подивиться на схід, сказав вождь народів, то він побачить Сталіна. Сталося так, що Сталін кинув оком на захід — і народи почали війну з народами, а вождь у лазні терпить муки від березової мітелки, не здогадуючись, що якийсь жалюгідний лейтенантик не знає, чи він Фріців переможець, чи Фріців полонений.
Із захристії лилося фіолетово-рожеве сяйво кольорових шибок забутого храму-фортеці. Усі ми були його невільниками, і я помітив, що зі смаком ласуємо вареною в мундирах картоплею, забувши, що носимо мундири, й не думаючи про те, що нам потрібно кудись звідси рушати. Ніхто нікуди не збирався, ніхто не хотів ні кроку зробити за обрамлені фальшпорталом ковані двері оборонної вежі без бійниць. Ми купалися в насолоді, посьорбуючи кип’яток з яблучним повидлом, і готові були запасти в параліч, як глухоніма Фріцова мати, щоб нікуди не йти, залишитися тут назавжди.
Я, на відміну від інших, містично побоювався потикатися за мури вежі, бо на мене звідкілясь упав уламок цегляної кладки. Бо справді: якась станинська дивина. Я нікому не спричинив злого і нікого, крім божевільного полковника, не вбивав. Той, у дзоті, сам собі кулю пустив. І на рингу нікого до смерті не повалив. Найбільше — пошкодив ребро, перехнябив щелепу, розсік брову…
Фріцова матінка вмирає від безруху і мовчання. Як умирають люди і народи від мовчання, мені не треба пояснювати, я це бачив і ще побачу. А от що таке бездіяльність, ми мусимо, приречені звідати. Німці вивозять літаками у зцепі з планерами офіцерів, а солдатська орда з наземною технікою йтиме не один день і не одну ніч. Зачистка триватиме й після того, як упаде Берлін. Верховний пожертвує фронтами, щоб узяти "лігво фашизму", перш ніж союзники форсують Одер. А тут підчистка живої сили триватиме, доки під трупами не зогниє плато до рівня світового океану. Після війни сучасники оглядатимуть новий зріз планети, нашарування органічної і неорганічної матерії.
— Той білий кінь під полковником — мій кінь, — каже Фріц Дорфман, власник факторії, де ми заночували.
Мене зло бере. За свої тридцять п’ять років я у великій, найпередовішій країні світу білого коня і не бачив. А він мав і має за чим шкодувати, фашист нещасний, думки мої нечестиво-грубі й немилосердні. Якось мені трапилася книжка з грубим початком (німецька! в перекладі…). І я ту книжку викинув не читаючи. Але моя уява опаскуджена поґвалтуванням глухої наймички групою полонених, і думки мої без росинки цноти, потік смердючого лайна.
Він з’явився на білому коні, мов привид: півкрупа коня — в кущах, а він з півконем над обвідною канавою. Ми щойно перебралися через напівобвалений віадук, вишикувалися рядочком відлити. Я закотив члена, подумав: натерли штани. Мабуть, в усіх натерло. Здолали сорок кілометрів. І в цю мить він з’явився. Фантастика! Всі отетеріли. А тут ще граната в руці, піна на губах і команда "Zurück!", "Vorwerts!" Роздерло душу. Колись я собі думав: якщо народ — маньяк, то вождь — маньяк. Народ ще здатний схаменутися, а вождь-маньяк — ніколи! Якщо божевільного полковника солдати не вбили (а я сам бачив, як це буває), то солдати теж збожеволіли. Ясських оточенців зітруть на м’ясо. Отаких зайців на бубнах Гітлер поклав під Сталінгадом два мільйони. Потім два роки горіли трупи в старому млині над Волгою. А фон Паулюс здався в полон, і Пастир всіх народів не виміняв маршала на сина.