Коли я вернувся, полонені все ще спали, тільки Фріца Дорфмана не було під дверима до ванькирика. Я натиснув на клямку, нечутно переступив поріг й опинився в довгому, тісному приміщенні-вагончику, освітленому ліхтарями. З глибини, де стояло нікелеве ліжко і круглий столик зі жбаном води чи якогось узвару, виступив дебелий Дорфман. Обличчя його пашіло жаром, довгий хрящуватий ніс здавався приклеєним до розчервонілого, як у клоуна, лиця. Він винувато усміхався і показав рукою на нікелеве ліжко. Біля породіллі лежало сповите немовля. Жінка теж усміхнулася, і я з приємністю вдихнув теплий запах рум’янку, запареного в бляшаній балії. Я потиснув Фрщові руку, окинув оком стіни ванькирика. Вони були до висоти вікон оббиті вишиваними рушниками і квітчастими серветками. Ось чим займалася на світанку Фріцова дружина: прибирала перед пологами ванькирик. Мене невимовно зворушила ця обставина. Жінка з останніх сил причепурила своє гніздечко. Яка мила зустріч немовляткові.
— Der Sohn? — запитав я.
— Nein. Die Tochter.
Далі він заговорив російською, пояснив, що був він за перекладача в дивізії, допомагав допитувати полонених червоноармійців і, між іншим, багатьох вдалося врятувати.
– І відправляли на підземні заводи до рейху.
— Не брешеш?
— Присягаюся… Клянуся Леопольдою і моєю донечкою, товаришу…
— Моє прізвище Наумець.
— Товаришу Наумець.
— Що ж, ще раз вітаю, нехай здоровенька росте. Дорфман переступав з ноги на ногу.
— Мені можна відлучитися на хутір за молоком?
— Що?
— Нижче на плато є доріжка. Там, — підняв угору рукум, — є хутір. Куплю молока, олії, борошна. — Він показав золотого кишенькового годинника.
— Попадешся — уб’ють.
— Я буду обережний.
— Дай подумати. Я такої оказії не передбачав.
Фріц кивнув на породіллю і благально подивився мені в очі.
— Дай подумати, — повторив я і вийшов до полонених.
А чому він не пошле на хутір стару?
І раптом я побачив милиці на її колінах. Стало соромно. Але чому?
Хіба я знав, що вона — каліка? — запитав я себе як класичний совок.
— А коли Фріц не вернеться?
І знову охопив сором. Адже не покине він вмирати з голоду жінку з щойно народженою дитиною! "А якщо приведе фашистів?"
Ні! Він же не подався з бундесверівцями у відступ. Треба його попередити, щоб переодягся у цивільне, і дати йому полковникового револьвера.
У мене виникла підозра, що на другому поверсі божниці щось приховують. Можливо, навіть зброю. Обов’язково треба туди забратися і перевірити, що там зберігають. Бо не може пустувати весь другий поверх, а використовують і опалюють величезну стодолу на першому. Правда, я ніде не бачив сходів нагору. Може, вони у середній вежі, де немає димоходів. Крім того, з неї є вихід на дах будівлі. Звідтіль повинен відкриватися вид на всю Фріцову долину.
Я програю свій сценарій наступних кроків з багатьма "а що, як?" і "а що, коли?" А треба вчинити найпростіше: усім командою перебратися на другий поверх і встановити спостереження за долиною. Цю схему мені підказує розвідницька інтуїція. Треба перебратися негайно, винести солому, на якій спимо, а залу підмести і повісити перед входом вивіску "Тиф".
Дивно, що моїм полоненим нікуди не треба. Сплять як убиті. Навіть глухоніма ходила до вітру.
Виявляється, як у кожному нормальному проборстві, туалети влаштовано в підземеллі, їх промивають струменем джерельної води, весь непотріб виводять трубою в річку. Вода різко пахне сірководнем і до вжитку не годиться. Питну воду беруть з колодязя, перед яким стоїть кам’яний стік, — тут, мабуть, відправляли святохрещення.
Я вперше помічаю вибиті в скелі сходи, вони ведуть гвинтом на муровану з паленої цегли арку, з арки можна добратися на галереї другого поверху. Але я не відмовляюся від думки, що такі ж сходи мають бути в середній башті корпусу, отже, непомітно втекти звідси не так уже складно. Принаймні ховатися можна, бо на воєнному тракті рух, відступають якісь "хвости" з Яссько-Кишинівського оточення. І час від часу в супроводі "мессершмідтів" трійками пролітають через небо каньйону спарені з планерами чорні транспортні літаки. Та я не тільки німців боюся. Я боюся, що розлютовані червоноармійці розстріляють полонених, а мене поведуть на фронт. З нашого розвідбату лишилося троє контужених недобитків, там люди потрібні. Майор Остапенко, начальник штабу дивізії, відрядив мене в тил із милосердя.
Таким чином, поступово, як солдатик в окопчику, я обростаю надійними орієнтирами, тепер, як хом’ячок, буду обкладатися припасами. Фріц приніс із хутора торбу продуктів, у нього не взяли золотого годинника. Хитрий німець вирішив мене випробувати.