— Там переховуються такі ж, як ми, дезертири.
Я окидаю його проникливим поглядом, але він анітрохи не знічується.
— Ти і мене причисляєш до дезертирів?
— Фріц знизує плечима.
— Мені і вас досита, — байдуже мовлю я. — Вважай, що я про них не чув, не знаю.
— Але всі вони переодяглися в цивільне, — уточнює полонений.
— Тим паче вони мені до самої задниці, — спльовую я. Фріц ще раз знизує плечима і розкладає в ніші вікнапринесені пожитки. Трилітрова банка молока, сало, рисові консерви з яловичиною, пресовані хлібці, торбинка пшона, цигарки. Небагато, але досить пристойно. Нарешті Фріц видобуває з мішка гумову флягу самогону, сміється, наморщивши носа.
— Обмиємо твою хрещеницю?
— Підлизуєшся?
— Ані краплі, — він щиро ображається.
— Пробач, — кажу я. — Розумієш, багатозначна ситуація.
— Розумію…
— Де ти працював до війни?
— На власному городі. Тримав качок, курей, корів, пару коней. Варив повидло, вирощував жито і картоплю, виплавляв сир, вудив сало і ковбаси… Займався господарством… Ти, мабуть, не уявляєш собі, бо був колгоспником, де все не твоє.
— Що там в тебе в гаражах?
— Трактор, сівалки, смердючий пікап, дизель з генератором…
— Так-так, — кажу я. — Був господарем.
— Порівняно з хутірськими — бідак. Жуков, кажуть, обіцяв вам ліквідувати колгоспи, якщо візьмете Берлін.
— Кажуть…
— Вам треба вбити Сталіна.
— Мовчи, дурню. Віднеси жінці молоко.
Фріц мовби сприймає мене за манекена, а про себе каже:
— За поворотом дорога завалена, а за завалом — ваші. Взвод чи й більше… Нас перестріляють.
Подумавши, з притиском наказую:
— Переодягнися в яке-небудь лахміття. Я ж тобі вже велів… А ти на хутір — у вошивій шинельці. Уб’ють! Переодягнися, лишайся внизу, а нас проведи нагору, — тикаю пальцем у стелю.
— А снідати?
— Давай вип’ємо поки що.
Фріц відносить до ванькирика банку з молоком і пресований хлібець, вернувшись, відкриває консерву і наливає в кварти. Запах тушеної яловичини розбуджує полонених. Перечухавшись, вони шикуються перед виходом.
Я жестом велю Фріцові показати полоненим туалети. Питаю:
— Не повтікають? Віддай револьвера. Він простягає кобуру з поясом. Каже:
— Не повтікають. Я їм поясню, що ми в оточенні між фронтами. Довкола нас — полон. Усі ми в полоні у смерті.
— Так, Фріце, — погоджуюся я, — втокмач їм це як слід. Ти ж бачиш: вони сліпі і безтямні.
— Як моя бідна неня, — сумно погоджується Фріц.
Через кілька хвилин, обливши обличчя теплим розсолом сірководню з надр Мармароша, посвітлілі полонені з’юрмилися біля ніші з продуктами. Фріц розлив їм пригорілий трунок з фляги, видобули з піхов ложки, розмочили в кип’ятку хлібці, висадили на підвіконня казан з вареною картоплею.
— У нас народилася донечка, — оголосив Фріц, ніби йшлося не про нього з дружиною, а про всю команду. — Жінка хоче, щоб ми її звали Кароліною.
Полонені згідливо захитали головами.
— Лейтенант каже, що ми тут поживемо трохи. На плато ідуть війська… — без переходу додає Фріц. — Вчора йшли німці. Сьогодні вранці йшли руси. Тепер знову з’явилися фріци.
Вертаючись з фронту, радянська ескадра висипала в каньйон невикористаний бомбозапас. Над Сомешем пролунав такий тріскіт, що посипалися бруньки з берізок. Я на хвильку завагався, чи варто нам перебиратися на другий поверх. Тоді вирішив: будь-що-будь, звідтіль хоч видно округу. Звичайно, одному мені не доведеться відстрілюватися, бо в цю діру, як у пам’ять довголіття, одиницею ніхто не припреться. Нашим показав би супровідного акта, а що представлю німакам? Будемо сидіти нищечком, беззвучно, диви — й пересидимо і довколишній хаос, і параліч страху. Фріц довідався, що на хуторі, що за Дежем, висаджено залізничні містки через притоки, отже, поїзди не ходять, нам є сенс не рипатись звідси. Замість чужих, покадимо своїм богам як справжні дезертири звідусіль. Як це Фріц казав: полонені у смерті? Ні, поки що дезертири звідусіль. Про це знаю тільки я. Щодо інших, то вони ще встигнуть переконатися, що ми оселилися в обживку воєнного щастя.
Фріц приніс оберемок дров для вогню, відкликав мене вбік і прошепотів:
— Солдати… Мабуть, оті — з-поза завалу. Ваші.
— Ану під стіну! — скомандував я полоненим. Щойно подумав про таке — і маєш!