Звелів Фріцові переховати продукти до ванькирика, під ліжко з породіллею й немовлям, самого ж так само штовхнув до стіни.
Походжаю з кута в кут, палець на гашетці шмайсера, коли влітають… Починаю шкодувати, що не почепив вивіску з попередженням: "Тиф". Щось завжди, коли знехтуєш інтуїцією, не встигаєш зробити, тоді каєшся до смерті.
П’ять чоловік у куфайках і ватяних штанях навели на нас дула автоматів. Бачу свого товариша по розвідшколі (ми її називали інкубатором) Леоніда Безуса. І не вір у збіг обставин… Усі чогось у танкістських шкіряних шоломах. Що ж? Доводиться спати на смерекових гілках, купі торішнього листу, на долівках. Безус впізнає мене.
— Ти як тут опинився?
Виймаю з кишені супровідну записку, підписану начальником штабу "Н-ської дивізії".
— Плювати! — гарчить Леонід. — Полонені? А чого ти з ними вовтузишся! Розстріляти, підеш з нами на передову.
— А де ця передова? — питаю.
— Розстріляти! — командує Безус солдатам. Бачу, як у полонених тремтять коліна.
— Ти мене ставиш під трибунал, Леоніде?
— Плювати, хто довідається? Скажемо — при спробі втекти.
— Облиш! Назад, хлопці, — погрожую шмайсером.
— Ти що — здурів? — вигукує Безус. — На своїх піднімаєш автомата? Та ще німецький! Та ще за цих кривавих супостатів! Не жартуй. — Чогось обійшов мене довкіл, сплюнув. — Ну, як хочеш. Куди ведеш?
— До Сату-Маре, на збірний.
— Ну, як хочеш… Поїсти знайдеться?
— Фріце, — хрипло кличу Дорфмана. — Віддай їм консерви.
— Ого, — знову спльовує Безус, побачивши банки з рисом і яловичиною. — А там хто? — рушає до ванькирика. — Баба?!
— Вчора народила дитя, — і загороджую йому дорогу.
— Пху!.. І роди в них приймаєш!
— Снідай і котись звідси, бо можу розсердитись. Ти навіть не знаєш, куди податися, а поводишся як останній совок.
Безус сміється і дістає ножа, щоб відкрити консервну банку.
— Ходімо, хлопці, — рушає до підвіконня. З якимось жахом озирається: — Не думай, що ми тут одні. За нами йде батальйон. Вас однаково ліквідують.
— Не всі такі мудрі. А потім… Кому шахти відбудовувати? Хто буде руду добувати? Це робоча сила. Не я таке вигадав.
— Ну гаразд, заткни пельку. Веди на збірний, їм однаково, де конати: чи тут, чи на Уралі. Саржа є між ними?
— Рядові.
— Давно провадиш?
— Третю добу. Здолали більше ста кілометрів.
— А чому ущелиною?
— Щоб без блукань вийти до залізниці і… не стрітися з німаками.
— А що — з’являються?
— Вранці відступала танкова колона. Дивізія чи бригада, але гуркіт стояв донедавна. Пролітають штурмовики і бомбовози. Навіть американець Б-25 звідкілясь узявся.
— М-да! — причмокує Безус. — Нам краще іти каньйоном?
— Щоб не важити здоров’ям, то, звичайно, прошкуйте понад річкою. Але, де та передова нині, не можу сказати. Потрапите на ідіота — звелить розстріляти як дезертирів.
— М-да… А якщо податися з тобою до Сату-Маре?
— Шість — на дванадцять?! Один — на двох?! Та це голісіньке самозвинувачення в дезертирстві!
— М-да… Отже, помандруємо на захід. Хоч з Дежа я міг би махнути вздовж залізниці до Напоки, далі — до Ораді, а там уже Угорщина, фронт.
— Тільки на захід, до фронту, — раджу я. — Тільки так, Леоніде. Орієнтуйся на компас, лейтенанте. Передова десь там… Там десь, біс їй в пельку. І вічна пам’ять, і мотив, і справедливість, і остання молитва "О Господи, прости", і свята земля, і гробниця без хреста.
— М-да, ти чогось сердишся… Щезаймо, хлопці. Вимітайсь! Ми тут на заваді.
Один з куфайочників манірно-зухвало згріб рукавом із ніші порожні консервні банки. Мене несподівано кинуло у невластивий мені шал, якесь люте безпам’ятство, яке мене ніколи не подибувало.
— Ану, підніми, гнила вошо! — звелів я, відходячи до протилежної стіни. Якось машинально натиснув на гачок, черга дум-дум відколупала шмат штукатурки біля голови солдата. Він слухняно позбирав бляшанки, навіщось обнюхав кожну, поки вискочка Безус, посинівши од огиди та злості, і собі зарикав:
— Геть звідси, мать вашу!.. Наперлася свиня!
Я вийшов за ними. Не озираючись, вони топали в кінець Фріцової долинки. На порозі божниці скупчилися полонені й дивилися кудись безтямними і незворушними очима.
"Мабуть, перелякав немовля, — подумав я сердешно про себе. — Звіріємо на війні". Цього не передбачали прогнози моєї поведінки в присутності своїх та чужинців водночас.
Я потроху починаю розуміти, чому наше командування влаштувало збірний пункт у Сату-Маре. Туди і назад через Деж котитимуть ешелони з військовополоненими фашистами, з сотнями тисяч гітлерівців, через усю Румунію, з розсувних дверей вагонів визиратимуть змарнілі обличчя полонених — на подив населення, вчорашніх союзників Гітлера, ненависників комуністичної ідеї.