А невдовзі з’явилися, теж верхи на конях, гамірні власовці. Навіть не зупинилися біля колодязя, полонені принишкли не дихаючи. Німці можуть їх повбивати як дезертирів, наші — з ненависті. Та, гадаю, обійдеться.
В шафах я знайшов чималу бібліотечку, на антресолях — сувої живописних полотен та ікон. Роздав полоненим по кілька томів видань класиків німецькою мовою. Та є там, крім німців, і румуни, і знамениті мадяри, навіть Міцкевич, навіть Гюго. А внизу під мотлохом — розсипи набоїв, австрійські манліхери і тульські гвинтівки з Першої світової війни. Механізми дбайливо змащено, хтось їх для чогось зберіг. Озброївши полонених, я міг би в цих стінах тримати оборону продовж кількох тижнів. Але не допусти, Господи. Не треба нам ніякої оборони, ані успіхів, ані переможних вилазок.
Полонені сплять, поклавши голови на стосики книжок. Вві сні вони зовсім свійські й безборонні. Беззахисні. Якби не шинелі, сказав би, що відпочивають косарі. Ловлю на собі погляд галичанина з дивізії СС.
— Уже не спиться, — каже він винувато. — Коли рушимо далі?
— Почекаємо, поки пройдуть війська.
— Однаково здаси нас червоним. Мене розстріляють.
— А ти не кажи, що воював у дивізії.
— У тебе ж у супровідній записано. Я вже себе видав з головою.
— Я не винен…
— А хто винен, смердо! Заговорив з начальником по-нашому, і я став відповідати українською. А рідною я не вмію брехати. От і влип, енкаведо погана. Поліцаю смердючий.
— Я розвідник, дурню. Не енкаведе і не поліцай. Я, дурню, армійська інтелігенція, інтелектуальний потенціал серед вояцтва.
— Та з усього видно, який ти потенціал!
Він явно знущався з мене, і я починав його люто ненавидіти.
— Жандарм недоношений. Розстріляв причинного, замалим свого, червоного, не вбив…
— Так треба було, не загинай, колего.
— Чорт тобі брат і колега.
— Ой дивись!..
— Мені однаково, коли вб’ють.
— До дзябла! — загарчав поляк.
— Вже од’їлись! — гукнув я. — Не дам їсти паршивцеві.
— Ну ось, — пробурмотів есесовець. Я заходив із кута в кут.
— Та замовчи, дурню! — крикнув поляк.
— А я що… — глухо відказав есесівець. — Дратує ж. Топ-топ… Не спить… Боїться, що приріжемо.
— Пся маць! — знову закричав поляк.
Я запалив цигарку і вийшов на терасу. На річці дибилися темнувато-жовті вали спливу. Сомеш гудів, як натягнута між стовпами линва. Вітер сипав в обличчя сніговицею. Шуміли і тріщали берези на гранітних щовбах. Фріц стояв у дверях гаража і припалював цигарку від цигарки. Погода тяжка, сьогодні він навряд чи піде за продуктами.
Тераса перекинена через склепінчасті входи до туалетів і впирається в глуху стіну скелі, помераженої виноградною лозою. Як і весь другий поверх, все тримається на могутніх залізничних рейках, викладено паленою цеглою і залито бетоном. Довкіл тераса обнесена невисоким цегляним бордюром, сюди курить задушливий сірководень впоміж із запахом йоду. Тут довго не затримаєшся, і я сходжу до Фріца.
— Чого нудьгуєш? — питаю.
Моє обличчя, мабуть, зментрежене нервовим нападом. Німець окидає мене пильним поглядом, каже, що чогось нездужає дружина й запалює нову цигарку.
— Я пропікав вістря ножа у полум’ї, та боюся, що занеслась інфекція, коли відрізав пуповину. Ця ідіотська війна.
Я хочу вчинити щось добре і з невиразною надією втішаю Фріца:
— Нам гірше… Ти принаймні дома.
Фріц не реагує на мої слова, наче не чує, наче не з ним балачка. Що ж! Я не Ісус на хресті, щоб вселяти стратенцям надію.
— Була в мене аптечка в гаражі, — скаржно мовить німець. — Куди її запроторили?.. Можна пошукати?
— Атож.
Фріц здивовано-вдячно зиркає на мене і піднімається на галерею.
— У бойовій кишеньці? — перепитує зі сходів.
— Десь між бинтами, — кидаю навздогін.
— Данке, пане лейтенанте. Дякую. Deine Nase gefallt mir. Ти мені подобаєшся, лейтенанте.
Думаю: твоя правда, Фріце. Keine Nüsse, säße Kerne. Невеликий червінчик, та дорогий.
Навіть найскромніший жест прихильності народжує довіру. Але чому довіра обов’язково виникає на хресті? Я хотів її викликати в українця, проте одержав дулю з маком і відчуваю до миршавого есесівця більшу неприязнь, ніж до біснуватого фюрера. Нічого. Wir Oberwassen haben. Перевага за нами.