— За те, що втікаєш з-під Бродів, тебе не скарають, але чого ти вирішив згубитися в Семигородщині?
— Бо тут Інтернаціонал, простіше загубитися. Потім… Тут комунгосп комуняки не вчинять. Не зуміють. Далі. Звідси легше вибратися в глиб Європи, а відтак — до Америки. Як бачиш, у всіх відношеннях виграшно. Відійде Трансільванія до Угорщини, Румунії чи Італії — однаково цей край залишиться міжнародною оселею, таким собі незалежним європейським Вавилоном.
— Усі ці полонені з цих підвішених платформ? — обмірковано байдуже цікавлюся я. А питаю, щоб це краще собі усвідомити, утрамбувати в свідомості як певний закон.
— Усі, — якось зосереджено, мовби прислухаючись до свого голосу, відказує Назарій.
— М-да, — казав Бегус. — Уявляю, як їм "легко" розлучатися із міражем батьківщини, розлучатися із рідною стороною.
— Тому вони й не подалися за німцями! Хоч усі й добровольці. Ти правильно вчинив, розділивши землячків та наказавши їм розмовляти мовою завойовника. Вони бояться дивитися в очі, щоб не видати дбайливо сховану формулу порятунку, а чужою мовою не складуть угоди. Ти все добре продумав. Ніхто з них не хотів би покидати ешелони оцього запілля, але кожен має свою лінію оборони, якій загрожуєш ти один. Ти важиш життям між нами. Поводься ще різкіше, як робив би німець на твоєму місці, інакше вони спробують домовитися і вчинять над тобою розправу.
– Їм потрібен лідер. Вони його не мають.
— Але мають спільного ворога. Подумай про себе. Мені так само не довіряй. Ти — моя жорстока недоля, яка ще вся попереду. Краще вбий мене, ніж провадити на муки.
Війна зробила нас непримиренними супротивниками, і ніщо нас не об’єднає, не примирить. Ми ровесники, однак народилися від різних систем, до того ж за віком одна з них — мати, друга — донька. Отже, ми не ровесники за відліком того, що нас породило. Це — непоправна ситуація… Отакі наші справи, пане-товарншу.
— За що я вас усіх повинен убивати? — промимрили мої вуста.
Назарій мене почув. Він стиха, мовби жаліючи не себе, а мене, промовив:
— Адже ти нас конвоюєш на смерть.
Фріц запросив нас униз на хрестини. Коли ми вийшли на терасу, Назарій узяв мене під лікоть, гукнув крізь бурю:
— Ти мусиш вийти з ролі конвоїра і усвідомити, що ти самостійна політична одиниця, як годиться розвідникові.
VI
Сердега Фріц розкуркулив туристські будиночки і склав з дверей між колонами довгого королівського стола, з дощок настелив лави, з’явилися і череп’яні тарілки, виделки, келихи, навіть сільнички. П’янив запах кріп’яної юшки з квасолею і засмаченої часником печені, ще парували кукурудзяні коржі, молочним полиском відливали сулії з кукурудзяною бражкою, розставили пляшки з самогоном. Господиня не виходила, ще почувалася нездоровою. Зате із хутора прибули старший брат Ернест, троє їхніх знайомих, усі німці. Без зброї, але цього добра було до біса і в гаражах, і навіть у туристських халупах. Ернест Дорфман володів маєтком на хуторах. Фріц усе вмів, а господарював виключно в маєтку колишнього монастиря в каньйоні. В пору сезонних робіт допомагав братові на тракторці, який тепер іржавів у гаражі. З військового на незнайомцях були тільки шнуровані черевики, але хлопці муштровані, міцно збиті, як дуби. Вони вже причастилися й голосно, не звертаючи на нас уваги, перемовлялися і реготали, беручи на кпини Фріца за його невчасне батьківство. Слово по слову з’ясувалося, що Фріц часто навідувався в каньйон. Його шеф у 41-му відбирав червоноармійців до узбецького корпусу в Дежі, полковник згорів у танку за висоткою, де я полонив своїх дванадцятьох "апостолів".
Між цими людьми я не мав спільника, а все це було схоже на пастку: німкеня спеціально народила доньку, спеціально влаштували хрестини, покликали ще чотирьох ох німчаків, Фріц навхрест, по шмайсеру, перев’язав мої груди квітчастим рушником і всадовив край столу як підсудного. Ніхто з присутніх не зупинив на мені ока, і всі тримали руки під столом, готові з-під кафтанів дістати шмайсершстолі. Такого становища не придумав жоден екран. Я не знав, як триматися, куди дітися з обличчям і напівстерплими руками, мене охопило якесь внутрішнє ридання.
— Сьогодні особливий день… — підняв келиха Фріц Дорфман і решту фрази проковтнув, губи в нього затремтіли.
— За Христину, — і собі встав його брат. Ми один за одним звелися й повторили:
— За Христину!
— За щасливих батька й матір! — додав Ернест. Голосно зітхнули. Фріц жестом запросив нас до ванькирика. Він був заквітчаний, як бабусина капличка. Від пістряви паперових квітів у мене замерехтіло в очах. Ми з Назарієм лишилися біля входу, і я попросив есесівця полегшити вузол рушника на плечах, тоді зняв з себе шмайсера, створчика притулив біля свого автомата, який так і сиротів біля одвірка в залі божниці. Назарій забубонів відповідно до оказії. Мелькнула думка: "Не дитину — хрестимо зброю".