— Неймовірно, — сказав я не без подиву. — Схоже, в Україні Гітлерові ні крапельки не таланило під час відступу. Він відкочувався, незмінно контратакуючи, і зазнав ще жорстокіших втрат.
— Між іншим, це правда. Нацисти без боїв не відступали. Але ти повинен зважити на те, що на одного фашиста гинуло шість червоноармійців. Скільки тоді втратили більшовики!
Мене боляче вразила ця сумна статистика, і я в’їдливо процідив:
— Оце веду вас, дванадцятьох…
— Ти — це інше. По-перше, ти фюзілер…
— Що це означає?
— Ти — розвідка. Силовик.
— А по-друге? — допитувався я.
— По-друге, ми давно не вояки. — Назарій загадково всміхнувся. — Нам не кортить умирати за цапову душу.
— У Галичині Третій райх погубив найкращі сили.
— Тактичні.
— Але й перемога Конєва за природою чисто тактична, якщо врахувати втрати живою силою.
— Так. Він розрізав глибоко ешелоновану оборону німців трьома вістрями: Овруч — Ковель — Люблін, Київ — Рівне — Львів і Вінниця — Тернопіль — Золочів. Німці протиставили цим вістрям по повнокомплектному напівмоторизованому корпусу, однак, як бачиш, навіть їхні стокілометрові укріплені смуги ударів Конєва не витримали, а війська Першого Українського усім фронтом, з боями за п’ять діб заглибилися в німецьку оборону на двісті кілометрів. Я був офіцером з особливих доручень при штабі 13-го корпусу, тому все те знаю достеменно. Коли штаб оточили, мені вдалося втекти на мотоциклі. Якщо людське життя — лише прогулянка, то я мав виняткову нагоду.
Із документами штабіста я попогасав німецькими тилами і знаєш у чому пересвідчився? В тому, що коли западає в паніку один німак, дає крен весь організм нації. Зовні це висока дисципліна, без якої армія неможлива, мобільність, взаємопідтримка, злагодженість, відданість і таке інше, що вони називають словом "порядок", але вийми одне коліщатко — і годинник мертвий. Оце вони з-під Москви і Сталінграда стали відступати. Це все! Вони вже не втримаються на жодному рубежі і, пом’янеш мене, ганебним чином здадуть рейхстаг. Безтямно-сліпий російський паровоз годі зрушити з місця, а відтак годі зупинити, щодо німецького — легко завести, а ще легше позбавити руху.
— А як ти оцінюєш українця? — весело перервав я Назарія.
— Українця?.. Нам треба усвідомити, щось десь маємо велику силу. Наприклад, Січ — на Хортиці, залізну гвардію в лісах, багатство в Сибіру і в Канаді… Щось маємо позаочі, аби носити образ у надрах підсвідомості, тоді готові на рішучий героїзм, жертви і перемоги. І це ж не лише у військовому плані. Коли відмирає образ-символ, розвалюється нація. Катерина, суча дочка, суча німкеня, чудово розуміла, що варто зруйнувати Січ — і про Україну можна мати спокій. До речі, це прекрасно бачив Гітлер, кажучи, що українців і татар не слід допускати до зброї. Гіммлер не доповів йому про існування стрілецької дивізії "Галичина". О, як він скаженів, коли дізнався! Але стоп! Ти мене збив на болюче "українство", і я вже забув, про що хотів розповісти.
— Про те, як з документами офіцера з особливих доручень гасав у німецьких тилах.
— Оце й ти опинився в подібній ролі. Та ще й кумедний драмгурток водиш під дулом автомата. Адже ти в німецькому тилу, де правлять бал божевільні полковники, і ти їх безжально вбиваєш, аби не вбили самі ж німці. Ти тут у ролі особиста-смерша…
— Виплюнь, — чогось навіть сердито мовив я.
— Ну ось: аж пре з тебе!
— Тоді пробач. Збоку себе не видно.
— Атож. Є такі звірята, що крутять очима, як локаторами.
— Нам це не дано. І не згадуй мені того божевільного полковника. Розстрілювати причинних — це справді все, що залишилося справжнім українцям.
На світанку внизу зчинилася якась метушня. Ми з Назарієм допізна забалакалися і міцно спали, коли перед входом до схимні зірвалася граната, почувся галас, дико заверещала глухоніма й пролунало кілька пострілів, відтак вибух потряс стіни божниці, лемент біля колодязя, якісь поганці стали методично обстрілювати наш прихисток. Я запалив у кутку свічник і поспіхом став роздавати полоненим карабіни, патрони і гранати. В небі спалахували гранати. Апостоли без команди поприсідали під обмур-ком тераси. Уже сіріло. До нас приповз, весь у крові, Фріц Дорфман. Він кивнув мені головою, побачивши, що роздаю зброю.