— Просто важко повірити, — сказав я, звертаючись до Ернеста. І додав: — Брата покалічили осколки. Він без пам’яті.
— А це біда, — прицмокнув Ернест. — Я не зможу вас забезпечувати продуктами. Нас видали. Навіть здогадуюся хто. Полковник. Я це йому колись нагадаю, але жінку з дітьми боюся покидати. Він старшинує в околиці, небайдужий до моєї молодиці… Отже, мамуся відійшла…
— Допомогли. А де ви були, коли нас обстрілювали?
— Ховали голови від ваших куль. Вони багато втратили, напавши на Фріца. Тобто на вас.
— Де ж ви були? — суворо запитав я.
— Мені не дали слово мовити. Той сучий син, видно, доніс, що в каньйоні ховаються дезертири. Мені його спалити?
— За брата, за матір!.. — закричав я. — Судіть самі. Якщо вони застрелили стареньку, то не лишили б живими ні Фріцову дружину, ні немовля.
— Ми лишилися біля колодязя, — спокійно пояснював Ернест, не відреагувавши на мій тон. — Я думав, що Фріца не будуть чекати.
— А про нас подумали?
— Я мав надію, що Фріц як-небудь викрутиться. Коли Фріц пошпурив гранату…
— Ви заховалися в садку! Але вони спершу вбили вашу матір.
— Я вирішив, що стріляє Фріц. Ми готові були вдарити по банді з тилу.
— Все це дуже навпомацки, пане Дорфмане.
— Мені прикро. Повірте, що я був немовби під гіпнозом.
— Ми залишаємося з Фріцом, — сказав я твердо. — Ми витримаємо оборону перед батальйоном і загинемо з вашими родичами.
— Я про вас не полишу думки.
— Треба замінувати узвіз. Зробіть це сьогодні.
— Ми поставимо розтяжки з гранатами.
— Старосту ліквідуйте. Якщо вам дороге життя. Ернест мовчки кивнув.
Я подумав: "Нехай німаки покуштують, що таке революція. Вони перші запропонували соціалізм. Ще наїстеся, гади-перегади".
Я не помітив, щоб полонені тріумфували, видворивши мародерів, чи хоча б замислились з приводу того, що сталось. Начебто вони виконали звичну роботу і лиш добряче зголодніли після деякого фізичного навантаження. Ми сиділи в галереї з казаном підігрітої баранини, ще лишилося трохи самогонки, тож випили за упокій Фріцової матері, інших не згадали, мовби з соромливості чи усвідомлення того, що з ними скнаро не поділимо харчі.
Попри все, настрій нас щось розхитувало зсередини, як відщеплену гілляку. Це не на добро. Щось на дні душі поскрипувало, аж звискувало… Передсмертним голосом глухонімої з підігненими ногами і навхрест відкинутими руками.
Я звелів хутірським мужам скласти зброю і став оглядати двері, їх уже не зібрати. Треба навісити двері з гаража, а зверху отвір забити дошками, утеплити все матами, щось вигадати замість висаджених дверей до ванькирика.
Все це я вже ніби колись бачив, усе — як повтори в односюжетній драмі наново відкритого і знову забутого сюжету.
— Беріться, хлопці, до роботи, — покликав я. — Вигорають каміни, закоценіє з холоду ще непрацездатна жінка з немовлям. Розшукайте цвяхи, інструменти, принесіть матеріалу з туристських будиночків. Хто піде туди — беріть автомати. До діла, панове.
Невдовзі турбота про спільний притулок нас збадьорила і розворушила жадобу існування. Мабуть, це прадикунський синдром, бо наша пам’ять зберігала обриси родинних домівок, а постукування молотків і скигління ножівок нагадало про відчуття ліктя на велелюдній толоці, те відчуття, що скріплює особисто всіх, хто бере участь в праці з очевидним результатом.
До нас вернулася загублена майстерність. Залізні гаражні двері вселили впевненість, що ми в безпеці. Помили від крові долівку. Коли Назарій порізав пальця, апостоли обступили його з усіх боків і співчутливо поглядали, як другий німець, Петер Шмідт, промиває рану, обмотує пальця бинтом, зав’язує вузлика.
— Я вчився на фельдшера, — весело сповістив Шмідт. — Але не закінчив студії, бо забрали до війська. В армії я не хотів бути санітаром: багато крові і каліцтв.
Апостоли знічев’я стали перекидатися репліками, жартували і посміхалися. Важко було припустити, що ми щойно пережили час такого випробування, що ніхто не мав надії на порятунок. Я серед полонених став фундатором іншої лінії поведінки на війні, мене визнавали, дослухалися, тямливо виконували розпорядження. Це щось та важило, бо Фріц, як господар, обителі, майже не втручався в чинні справи команди. Йому болісно муляли осколки, рани гноїлися, його треба було відправляти в лазарет. Ми гуртом ухвалили відправити Дорфмана на тракт, тільки-но там розпочнеться рух війська, дарма хто, зодягнемо під фермера, в цивільне. Минулого не змінити. З Фріцових ран треба видобути осколки. А якщо донощика старосту не вб’ють хутірські дезертири, я його розстріляю сам. Донощикам помилування не буде. Судний день без милосердя і спасу.