Та він упорався швидше, ніж ми добігли.
— Вишколений, як диверсант, — сказав Микола.
Я кинувся за Лободою, закричав:
— Стій! Стріляти буду?
І не в жарт у мені спрацював старий; давно не мащений механізм окопника. Заступило слух, одібрало від швидкого бігу пам’ять, я нічого не бачив, крім метляючої по ярузі тіні. Бракувало тільки вибухів і посвисту куль.
— Сті-і-і-й! Стріля-а-а-ю!
Лобода посковзнувся і пластом гримнувся на дно яру. З мене струмками лився піт, волосся на чолі злиплося, груди ходили ходором. Я закашлявся і безсило впав біля Лободи. З неба, примружившись, стиснутий хмарами, на нас дивився місяць і був немовби сконфужений.
— Пани добродії! — залементував Лобода. — Даруйте. Змилосердьтеся! Не розстрілюйте! У мене троє дітей і слаба жінка. Пани добродії! Змилосердьтеся!
Руками Лобода міцно стискав моє свердло. Я спитав, де він воював.
— У Франції, - простогнав він.
Я поклав йому на плече руку. Він тихо просив пощади.
— Спокусило подивитися на машинку.
— Не міг чесно?
— Затуманило розум.
— Ну й тікали! — засміявся Микола, наблизившись до нас. — Що один, що другий.
Він сміявся так заразливе, що і я не втримався, і Лобода захихикав. Я сміявся, щоб забути фронтову неосудність, Лобода — що все обійдеться миром, а Микола — із нас.
— Щось не второпаю: то бункер входить у твої володіння?
— Звичайно, Миколику, — похопився я. — Просто не позначено, це ж план.
Гривастюк повернувся із Залісся п’яний, та Гафійка примусила приготувати мені папери. Гафійка була ледь присоромлена, що батечко розсипається крізь сон «цілуй-ручками». Пишна, стигла, мов вишня, готова до заміжжя і материнства, з привабливо крутими боками і м’якими ніжними руками, вона комусь буде славною парою. Я так і сказав:
— Либонь, засватали? Цвітеш, Гафійко.
Очі її спалахнули.
— Дехто й сватав би, — одрікла вона без лукавства, та йому рушників не ткала. За ким серце тужить, той хату минає.
Вона зіперлась на стовп при штахетах, закинула очі на полумінь таємниче згасаючої днини і могла б, я думаю, простояти не одну годину. Але я поспішав.
…Акуратно окреслений чорним чорнилом квадратик на пергаментному папірці. О, акуратність. Коли все робиться, акуратно, я почуваю себе спокійніше. Здається, тоді легше жити, менше в душі плутанини. У мене буде порядочок, як у читальні. Усе матиме легкий і спокійний вигляд. Навколо хати висиплю рінню доріжки, зі сходу зроблю палісадник, щоб не бив вітер, на захід — ґаночок, у світлиці — море світла. В разі воєнної заварухи або ще якогось лиха зжену всіх до бункера, чи пак до льоху, а зверху нехай діється божа воля.
Микола задрімав, підклавши під голову руку. Левадиха у хатчині видзвонює мисками. Іду з планом до неї.
— Пречиста діво Маріє! — кидається старенька. — Ой, це ти, Прокопику? Мені у п’ятах похололо. Хто, думаю, коли сінешні двері на засуві, а хлопці сплять?
— Не спиться. — Я вмостився на скрині, звісивши ноги.
— Жаль, жаль, що закидаєш старий грунт.
— Там же прірва. Треба гори, щоб завалити.
— Так-то воно так, але шкода. Серед села, садочок, криниця. Небіжчик Повсюда любив пантрувати, щоб чисто було, зелено, привітно. А сам лиш по дню на місяць бував дома. Всю дорогу на заробітках…
Пахло зіллям. Рум’янками, сосонкою, любистком. Левадиха невтомно підливає мені розмаїтих відварів, а поправки?… Одійду аж у власній хаті. Понасаджую квітів, досвітками, прокинувшись, вистромлю з вікна голову і буду вдихати їх росяний аромат…
— Чи не заснув ти, синочку? — вивела мене із задуми Левадиха і аж сплеснула: — Що я казала! Спиш на ногах. Ну, втихомиришся нині? Павлюк десь перевертається на другий бік.
Мені приснилося: Дністер, залиті сонцем села на обох берегах, тополі, як вощано-медові свічки, які висукують до парастаса, і наш двір. У кінці сліпої поперечної вулички наш двір завжди був наповнений тишею, аж мліло від неї серце і охоплювали якісь бентежні передчуття — якогось неймовірно великого, хоч і трохи далекого щастя. Я побачив себе в потаємному закутку між парканом і оборогом, де я до часу виростав і жив подумки інакше, ніж усі ті, кого я знав. І уві сні замліло серце, мов колись наяву. Але замліло немовби від туги: за давнім, чи то за теперішнім, чи за тим, що мене чекало.
Виразно приснився батько. Він ступав у садок з граблями через плече, курив люльку, дивлячись просто себе. Я підбіг до нього, щоб притулитися до стегна (я був хлоп’ятком), але переді мною завалився якийсь мур. Я скам’янів. А батько пройшов мимо, навіть не глянувши на мене.